Розділ « III Так само»

Судини в голові від лихоманки чи від якої іншої недуги понадималися, а зуби досі цокотіли так сильно, що Пітерові заболіли щоки і щелепи. Запаморочення і сонливість накочувалися хвилями, прагнучи повалити його з ніг.

Вмикаючи «постріл», Пітер замислився, а чи не втрачає він дорогоцінні секунди, які можуть коштувати йому життя. Але він у цьому сумнівався. Якщо укус отруйний, в аміківській лікарні навряд чи буде сироватка. Отрута зробить те, що має зробити, і це станеться однаково, хоч у палаті з купкою схилених над ним схвильованих облич, хоч у його кімнаті, де Пітер матиме спокій самотності. Можливо, йому залишилося жити лічені години. Може, він стане першим завданням для нового патологоанатома — труп, наповнений чужопланетною отрутою.

Якщо так, то Пітер хотів, доки не знепритомнів, прочитати ще бодай раз, що Беа кохає його і що з нею все гаразд. «Постріл» загорівся життям, і внизу екрана заблимав маленький зелений вогник, який сповіщав про те, що невидимі сіті закинуто, щоб виловити у Всесвіті слова його дружини.

Коли нарешті з’явилося повідомлення від неї, воно було коротке.

«Бога немає», — писала вона.

22

Самотня поруч із тобою

— Теслею, — промовив голос, що линув десь над ним.

— Ем-м? — промимрив Пітер.

— Коли я був маленьким, усі гадали, що я стану теслею. У мене був хист до цього. А потім... усе це ошуканство, знаєте.

— Яке ошуканство?

— Цей образ, який створюють довкола медицини, образ чогось дуже мудрованого. Лікар-чарівник, хірург «золоті руки». Казна-що. Щоб полагодити людське тіло, не треба дуже багато майстерності. Знаєте, що нам потрібно вміти? Я вам скажу... Те саме, що роблять теслі, сантехніки, кравчині.

Підтверджуючи свої слова, доктор Адкінс устромив у шкіру Пітерові голку, щоб тонкою чорною ниткою накласти ще один стібок. Він уже майже закінчив.

Шов на вигляд вийшов дуже елегантний — схожий на ластівку в польоті. Пітер нічого не відчував. Його щедро накачали знеболювальним, до того ж укололи подвійну дозу місцевої анестезії, і це все вкупі з виснаженням зробило недужого зовсім нечутливим до болю.

— Як гадаєте, укус був отруйний? — запитав хворий.

Операційна, здавалося, наче злегка то розширювалася, то стискалася в ритмі його пульсу.

— У вашій крові немає нічого, що на це вказувало б, — відповів Адкінс, затягуючи останній вузол.

— А як щодо того... е-е... я забув його ім’я. Лікаря, замість якого ви тут... е-е... того, що помер...

— Еверетта?

— Так, Еверетта. Ви визначили, що його вбило?