Розділ « III Так само»

Коли їхнє «причастя» закінчилося і  порозходилися по домівках, Пітер пішов до церкви і трохи поспав. Як довго? Хтозна. Він утратив відчуття часу, не міг сказати, чи формально зараз був день, чи ніч, чи «22:00 плюс», чи яке там ще безглузде позначення придумали аміківці, щоб він ним користувався. Але Пітер уже призвичаївся до ритму життя  і, коли прокинувся, відчув, що це мав би бути ранній-ранній ранок, і так воно, мабуть, і було.

Сонячний промінь освітлював нижню частину його тіла, окреслюючи різкі обриси тазу й западину нижче грудної клітки. Пітер був самі кості й сухожилля, наче який танцівник або в’язень концтабору. Тіло, туго обтягнуте шкірою, пульсувало в ритмі серцебиття. Утім чоловік не відчував голоду. Лише спрагу. Світло мерехтіло на його животі. Чому воно мерехтить? Мабуть, наближається дощ. Пітер вирішив не відкорковувати пляшки, що лежала біля його подушки, а зачекати натомість, доки не розчиняться небесні розтвори.

Він вийшов надвір і стояв, спостерігаючи, а волосся його маяло перед натиском стихії, що насувалася. Пітер бачив, що злива буде неабияка. Чотири велетенські водяні маси, складені в широчезну пірамідальну конструкцію, ішли на нього покотом, ледь-ледь не зливаючись в одне ціле. Три водоверті оберталися повільно і статечно, четверта ж вирувала, наче шалений ураган. Краще міцно триматися за щось. Пітер притулився до стіни.

Коли ринула злива, це було весело і водночас страшно. Вітер пронісся повз нього, увірвавшись до церкви, і Пітер почув, як усередині зі стукотом і дзенькотом щось перевертається. Наступний порив ледве не зніс його з ніг. Але дощ був прохолодний, чистий і рясний. Пітер роззявив рот і просто пив. Йому здавалося, наче він плаває, пірнає і виринає — завжди виринає на поверхню, — не поворухнувши жодним м’язом.

Коли все скінчилося, Пітер був ошелешений, він закляк і ледве стояв на ногах. Побіжно оглянувши церкву, істотної шкоди він не виявив. Вітер жбурнув на підлогу картину Обожнювачки Ісуса Номер Сімнадцять, яку та принесла нещодавно, і Пітерові навіть було досі ніколи прикріпити її до стелі. Краї полотна пошарпалися, але малюнок не було зіпсовано. Експресіоністський натюрморт, що зображує квітку, спершу подумав Пітер, але ні: те, що здалося йому пелюстками, було колом убраних у балахони постатей, що відсахнулися, зачудовані, а те, що він узяв за тичинку, виявилося людиною, що здіймалася із землі, — Лазарем.

Пітер поставив картину назад за кафедру, щоб за нагоди почепити її на стелю. Струмені дощу лишили по собі приємне відчуття насичення, і цілком природно, що Пітерові захотілося спершу хоча б трохи прилягти й насолодитися тим, як пощипує шкіра. Одначе він знав, що на нього чекає робота. Робота не в ім’я Боже, а проста фізична праця. Поля білоквіту промочило як слід, і за кілька годин багато рослин набубнявіють і дозріють, а інші можуть узагалі попадати в грязюку й зігнити. Саме час збирати врожай.

— Боже, благолови нау зустрі, оте Пітере.

Він помахав рукою, але не марнував часу, щоб привітатися з кожним, кого знав. Багато , які прийшли збирати врожай, не були Обожнювачами Ісуса і ще цілком не прийняли Пітера до свого гурту. Тому розмови належало тактовно відкласти на потім. Він опустився навколішки, і за кілька секунд його руки по лікті вкрилися багном.

Плантація перетворилася на суцільне болото, неначе свиноферма. Ґрунт затримував тут вологу краще, ніж у відкритому полі, до того ж, скрізь валялися зігнилі рештки білоквіту, що лишилися з минулого разу. Тонесенький, ледь помітний туман, почав здійматися від землі, заважаючи зору. Але це було не важливо. Рослина просто перед тобою — ось і все, що потрібно бачити.

Працювати в полі Пітерові подобалося. Він наче повертався у дні своєї юності, коли збирав полуниці, щоб добути за них трохи грошенят, лише тепер то була чесна праця, і він працював не тому, що пустився навтіки від своїх друзяк-наркоманів, яких обікрав. Крім того, це й не була бездумна, одноманітна робота, тому що ти мусив визначати, яку рослину залишити, яку частково обірвати, з якої вичавити сік, а яку вирвати всю.

  збирали врожай спокійно і неквапливо, ретельно обмірковуючи свої дії, не як примушені до праці кріпаки, а як городники на своїй землі. Як завжди, на руках вони мали рукавички. Коли ті геть забруднювалися,  спинялися на якийсь час, щоб витерти рукавички від грязюки або щоб просто поправити їх. Інколи  сідали й кілька хвилин відпочивали. Коли назбирувався повний кошик, його несли на край поля, де вже лежали розстелені з півдесятка сіток. На ці сітки викладали різні частини білоквіту, кожну відповідно до свого призначення. Пітер не відразу дотямив, що куди класти, але тепер уже розібрався, як він вважав. Пітер уже не завдавав клопоту , він став їхнім побратимом у роботі. І працював він більше й швидше, ніж будь-хто з них.

Минула година чи дві, і попри те, що між пружними, стійкими рослинами ще, либонь, зоставалося чимало тих, які вже ось-ось мали загинути, збирачі — зважаючи на свої обмежені сили — перейшли до наступного етапу. Ця частина роботи подобалася Пітерові найбільше, тому що вимагала двох якостей, котрими  не були наділені повного мірою: сили й витривалості.  цілком давали собі раду з перенесенням зібраного врожаю до поселення, адже що важчою була сітка, то повільніше її можна було нести, або частіше перепочивати, або виділяти на неї більше людей. Але була робота, що не допускала жодних послаблень, — виробництво м’яса. Особливо полюбляли, здебільшого м’ясоїдні аміківці, хитромудрі замінники біфштексів, баранини, бекону, телятини, однак виготовити їх було нелегко. Для цього потрібно було докласти неабияких зусиль — хоч і не вбивати живу тварину, але невтомно товкти білоквіт, який був на межі загибелі. Відбирали тільки найстигліші, найнабрякліші рослини. Коли по водянистому м’якуші молотили камінням, то судини рослини руйнувалися і м’ясисте місиво починало видавати характерний запах. Із кожним ударом маса ставала пружнішою й одноріднішою, аж доки зовсім не тверднула й не перетворювалася на цупкі шматки, які нарізали й присмачували, після чого від м’яса ані на вигляд, ані на смак їх було не відрізнити.  били обережно, один чи два удари, й зупинялися. Пітер же працював, як молотарка.

Пітер та  так захопилися роботою, що не помітили наближення зграї, доки не стало надто пізно.

Один із  щось вигукнув, і Пітер його частково зрозумів, тому що почув те наріжне слово, яке означало «чужий — прибулий — несподіваний — дивний», і було у Книзі дивних нових речей. Усміхнувшись, задоволений іще одним доказом своїх успіхів у вивченні оазянської мови, він поглянув, куди показував оазянин. Здалеку схожа на приземну рожево-сіру млу, поле обсіла хмара тих птахоподібних істот, яких Пітер уже бачив біля аміківської бази.

Першим його поривом було загорлати від утіхи й погукати своїх друзів насолодитися видовищем. Але  виглядали очевидно стурбованими — і не дарма. Істоти беззвучно залізли в зарості білоквіту, і за кілька секунд величезний обшир поля вкрився їхніми тремтливими тушками. Пітер побіг полем, щоб глянути зблизька, але він знав, він уже знав. Ці милі тварючки, ці «куроверти», «каченяшки», «сіренята» чи бозна-як їх там ще назвуть, були ненажерливими шкідниками, і сюди вони причалапали, щоб знищити весь урожай.

Безмозкі, немов личинки, вони накинулися на соковитий білоквіт, не розбираючи, де старі рослини, де молоді, де тверді бутони, а де зм’якле листя, де квітка, а де стебло. Вони жвакали й чавкали так, що на їхніх головах, укритих сірим пухом, ходили м’язи. Їхні кулясті тушки трусилися, розбухали й ніяк не могли вдовольнитися.

Підкорюючись пориву, Пітер нахилився, схопив найближчу до себе тварючку й відірвав від бенкету. Нараз його передпліччя пронизало електричним струмом. Або ж принаймні так йому здалося, коли розлючена істота вивернулася й гризонула його за руку. Він віджбурнув її геть, і бризки крові дугою полетіли за нею. Пітер намагався бити тварюк ногами, але він був узутий тільки в сандалії, і болючий укус за литку змусив його відступити. Їх було забагато, і край. Якби він мав якийсь кийок, чи пістолет... чи кулемет, чи бісовий вогнемет! Сплеск адреналіну поєднав його з тим молодшим, лютішим Пітером, іще не християнином, Пітером, який здатен був гамселити по чиємусь носу, доки той не перетворювався на квашу, який спроможний був розтрощити вітрове скло автомобіля і який здатен був, розлютувавшись, судомним рухом змахнути з каміна цілий ряд крихких витребеньок. Утім зараз він не був здатен ні на що, і весь його адреналін був марний, тому Пітерові залишалося тільки відійти і спостерігати за тим, як ця сарана пожирає плоди праці близьких йому людей.

Ті з , що не були Обожнювачами Ісуса, замість просто стояти й дивитися, взялися до справи. Було зрозуміло, що їхнє поле з урожаєм приречене, тож вони поквапилися до купи вже зібраного білоквіту, закинули кінці сітки на плечі й, підійнявши вантаж, понесли його геть. Вони знали, що ненажери неухильно просуватимуться від одного кінця поля до іншого, доки не з’їдять усе, тож іще був час віднести те, що, так би мовити, було вже в кишені. Обожнювачі занепокоєно гойдалися вперед-назад, розриваючись між потребою рятувати врожай і тривогою за Пітера. Він підійшов до них, маючи намір допомогти з ношею, але вони зіщулилися й загойдалися ще сильніше. Дивний, тривожний звук виходив із їхніх голів, звук, якого Пітер раніше не чув. Інтуїція підказала йому, що це вони так плачуть.

Із його руки, простягненої до Обожнювачів Ісуса, скрапувала на землю кров. Укус не був дріб’язковим: на руці було піддерто шмат шкіри. Нога теж мала жахливий вигляд.

— Ти помре, ти помре! — заголосила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.