Розділ « III Так само»

— Слухай-но, мені цього разу вдалося не підсмажити собі вуха, — сказав Пітер. — Ти мала б похвалити мене за це.

— Ось тільки не треба мене повчати.

Ґрейнджер проштовхнула його крізь двійчаті двері й різко звернула праворуч.

— Курцберґ був такий самий, — зауважила вона. — І Тартальйоне. Вони також наприкінці виглядали як скелети.

Пітер зітхнув.

— Наприкінці всі ми виглядаємо як скелети.

Ґрейнджер роздратовано форкнула. Вона ще не закінчила йому вичитувати.

— Що там негаразд у тому Місті Потвор? Це ти сам винен чи вони? Вони не годують тебе, так? Чи вони просто не їдять і квит?

— Вони дуже щедрі, — заперечив Пітер. — Вони ніколи... я ніколи не відчував голоду. Просто вони самі їдять небагато. Я думаю, більшість із того, що вони вирощують і... е-е... виробляють... більшість цього відкладається для аміківців.

— Он воно як! Чудово! Отже, ми їх визискуємо? — Ґрейнджер знову завернула його за ріг. — А я тобі ось що скажу: ми тут зі шкури пнемося, щоб зробити все правильно. Зі шкури пнемося. Надто багато залежить від цього, щоб обісратися тут, наче довбані імперіалісти.

Шкода, подумав Пітер, що ця розмова не відбулася значно раніше або що вони не відклали її на потім — будь-коли, тільки не зараз.

— Е-е... а що від цього залежить? — запитав він, силкуючись сидіти рівно у візку.

— Заради бога! Хіба ж це не очевидно? Невже ти таке дитя природи?

«Я просто працюю в ім’я Боже, а всі гострі запитання ставить моя дружина», — хотів сказати Пітер. Усе так і було. Саме Беа завжди потрібно було знати, «чому» і «навіщо», саме вона зазирала під спід того, що їй казали, і відмовлялася грати за правилами, за якими грали всі. Саме вона читала те, що було написано малесеньким шрифтом у контрактах, саме вона пояснювала Пітерові, чому на перший погляд прекрасна нагода може виявитися сповненою пасток, саме вона могла розпізнати шахрайство навіть у християнському вбранні. Ґрейнджер мала рацію: Пітер був дитям природи.

Хоча він таким не народився, це вже напевне. Він сам зробив себе таким, силою волі. Є багато способів стати християнином, але для Пітера працював тільки один: позбутися своєї здатності до цинізму, вимкнути її, як вимикають світло. Хоча ні, це було неправильне порівняння... він... він скоріше ввімкнув світло довіри. Після стількох років, упродовж яких Пітер ошукував і використовував усіх, хто йому траплявся, крав, брехав і чинив інше зло, він перетворив себе в невинного. Бог стер із нього все до чистого аркуша. Людина, яка через слово сипала матюччям, тепер не казала навіть «чорт». Інакше не можна було. Ти або запійний п’яниця, або не береш до рота ані краплини. Те ж саме і з цинізмом. Беа могла собі його дозволити — в міру. Пітер не міг.

І знову ці слова дружини: «Бога немає». Слова Беа. Будь ласка, Господи! Тільки не Беа!

Одного разу Беатріс також котила його у візку, в лікарні, коли вони вперше зустрілися. Достоту так, як зараз везла його Ґрейнджер. Він тоді зламав обидві ноги, коли вистрибнув із вікна товарного складу, і кілька днів пролежав із підвішеними ногами в палаті, якою опікувалася Беа. А потім одного дня, пообіді, вона звільнила його від пут, посадовила в лікарняний візок і повезла на рентген.

«А ти б не могла мене катнути на вулицю на дві хвилинки, щоб я покурив?» — спитав тоді він. «Тобі не треба нікотину, красунчику, — відказала вона, а голос її разом із приємним запахом линув десь позаду над Пітером. — Тобі треба змінити своє життя».

— Ну ось ми й приїхали, — промовила Ґрейнджер. — Ось і твій дім не вдома.

Вона підкотила його до дверей із табличкою, на якій було написано: П. ЛІ, ПАСТОР.