Розділ « III Так само»

На порятунок знову прийшов псалом: «Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!»[59]

Але що як... що як до Беа вже дійшло? Що як вона постраждала від землетрусу чи від повені? Що як просто цієї миті вона сидить серед руїн їхнього будинку, приголомшена й безпорадна? Але ні, ні, подумай логічно, дім мусить бути цілий, інакше Беа не змогла б написати листа. Аміківці встановили їм «постріл» у робочому кабінеті нагорі й під’єднали його до процесора завбільшки з картотечну шафу.

Повідомлення від дружини доводило, що вона в безпеці. Якщо не зважати на те, що людина, яка відпала від Бога, не може бути в цілковитій безпеці.

Дігідроморфін, хлоропрокаїн і виснаження дедалі сильніше й наполегливіше хилили його до сну, і Пітер запанікував. Він мусив написати, але не міг. Він повинен був щось сказати, порушити мовчанку, але одне неправильне слово — і він собі цього ніколи не пробачить.

Урешті-решт Пітер полишив намір цитувати Біблію чи будь-що радити. Він був її чоловіком, вона була його дружиною: зараз він міг бути певен лише в цьому.

Беа, я не знаю, що наштовхнуло тебе до цієї думки, але я кохаю тебе і хочу допомогти, якщо зможу. Будь ласка, розкажи мені, що сталося, і, прошу тебе, пробач, якщо я мав би сам про це вже знати. Я щойно з операційної. Кілька швів, нічого серйозного. Мене покусали, коли я був у поселенні. Я напишу потім детальніше. Зараз я вирублюся ненадовго, але, будь ласка, Беа, я хвилююся за тебе, я кохаю тебе, і, хоч, я знаю, це здасться тобі безглуздям, але я з тобою, справді.

Надіславши це, Пітер завалився в ліжко.

Трохи пізніше мовчки зайшла Ґрейнджер і лягла біля нього. Жінка поклала голову йому на голі груди, і плече її опинилося в такій позиції, що Пітер не міг його не обійняти. І він обійняв. Вона присунулася впритул до нього, і Пітер відчув тепло її тіла. Її маленькі пальці пройшлися по животі, долоня ковзнула в западину під ребрами. А тоді вона стиснула рукою його член, уже напружений. Перш ніж він вимовив слово, Беа була разом з ними, і очі її заспокоїли Пітера, запевнили, що все гаразд. Ґрейнджер задерла сорочку. Її бліді груди були поцятковані ластовинням. Пітер цілував їх, а Беа тим часом роздягалася. Потім вона приєдналася до них, і Ґрейнджер потримала Пітерів член, доки Беа опускалася на нього. Пітер вибухнув, ледве опинившись усередині.

Прокинувшись, він одразу відчув сморід зради. Пітер учинив перелюб у своєму серці, і навіть гірше — він втягнув у свої зрадливі фантазії дружину, зробивши її спільницею. Вони з Беа завжди були вірними одне одному; Пітер ніколи не користався зі слабкості тих жінок, яким був духовним наставником. Він був однолюб, і єдиною його любов’ю була дружина. Хіба ж ні?

Пітер іще трохи полежав, затуляючи очі від сонця здорового рукою. У скронях пульсував біль, наче з похмілля. Язик і губи пересохли. З пораненою рукою було все гаразд — ну, якщо не зважати, що вона заніміла, — утім нога горіла вогнем. Пітер не мав жодної гадки, скільки він проспав: п’ятнадцять хвилин чи п’ятнадцять годин. Сон не зникав із пам’яті, спокушаючи примарою любові, своїм зачарованим маревом, у якому і біль, і горе, і відчуженість було згладжено пристрасним бажанням.

Спрага змусила Пітера підвестися з ліжка. Він жадібно пив просто з крана, гучно, наче пес, аж доки в животі не захлюпотіло. Лікар сказав, що митися можна, і нічого страшного, якщо на рани потраплять мило й вода, але заборонив розчухувати шви, якщо ті свербітимуть; коли їхню роботу буде зроблено, вони зникнуть самі собою. Пітер розв’язав пов’язку й розмотав свою заштопану руку. На м’яких білих бавовняних бинтах крові зовсім не було, рани теж видавалися чистими. Пітер помився, витерся насухо рушником і акуратно знову замотав рани бинтами. Потім одягнув джинси й вицвілу помаранчеву футболку з написом «БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ БАЗІЛЬДОНА». І джинси, і футболка виявилися завеликими. Порпаючись у рюкзаку в пошуках шкарпеток, він вийняв звідти невеличкий пластиковий пакетик із якимось розчавленим напіврідким вмістом. Пітер не відразу зрозумів, що це залишки їжі, яку  дали йому давним-давно, коли він іще не призвичаївся до їхніх харчів: шматок схожої на сало речовини зі смаком оцту. Щоб не образити , Пітер запевнив їх, що не голодний і з’їсть це пізніше. Пакет лежав на руці, глевкий на дотик, наче тельбухи, вийняті з якоїсь мертвої тварини. Пітер озирнувся, гадаючи, де б це залишити його на видноті, щоб не забути знову.

На столі біля холодильника він помітив щось незнайоме. Пластикова пляшечка з ліками й записка: «ЗА ПОТРЕБИ ПРИЙМАТИ ЩО 4 ГОД. ПО 2 ТАБЛ. Ґ.».

Чи заходила Ґрейнджер до номера, коли Пітер спав? Чи вона принесла це зі собою ще тоді, коли прикотила його сюди з операційної? Пітер не пригадував, щоб вона робила щось у кімнаті, окрім як обіймала його. А може, вона залишила ліки ще раніше, коли він був у доктора Адкінса? Завбачливо занесла їх сюди?

Пітер узяв пляшечку, прочитав уміст. Пігулки були сильні, без рецепта в англійських аптеках таких було не дістати. Але біль, що дошкуляв йому, не був тілесний.

Пітер перевірив, чи немає листа від Беа. Листа не було.

Коли Пітер зайшов до кафе-їдальні, там розмовляв привид Бінга Кросбі. Голосові зв’язки, що раніше містилися в людській глотці й були вже давно з’їдені хробаками на цвинтарі Святого хреста в Лос-Анджелесі, колись видали набір звуків, який було записано на магнітну стрічку 1945 року, і тепер ці звуки, відцифровані й старанно оновлені, передавали з динаміків у їдальні. Де-не-де, у м’яких кріслах чи за столиками, сиділо близько десяти аміківців, які не звернули уваги на прихід Пітера: хтось був заглиблений у розмову, хтось просто зосередився на їжі. Безтілесний голос Джуді Ґарленд — тонші зв’язки, що тремтіли схвильованіше, — долучився до голосу Кросбі, і вони завели імпровізовану суперечку щодо примірювання капелюшків, яка мала на меті продемонструвати прірву між чоловіками і жінками. Станко за барною стійкою увімкнув блендер, і древні голоси заглушив гуркіт, із яким кришився лід з ароматом кави.

— Що сьогодні смачного, Станко? — запитав Пітер, коли надійшла його черга.

— Млинці.

Бінґ Кросбі, перервавши тріскотню Ґарленд, почав співати: «Коли ми йдемо і я хочу тебе обійняти, невже не можна трохи-трохи-трохи-трохи помовчати...»

— А щось несолодке?