Розділ « III Так само»

— Дайте нам двадцять фунтів.

— І пляшку чогось смачненького.

Я сказала їм, що не зберігаю вдома нічого спиртного.

— Ну, тоді... давайте тридцять фунтів.

— І не забувайте, що на світі є такі чудові сильні хлопці, як ми!

Хлопці прибрали сміття рівно за дві хвилини. Вони хизувалися: кидали тяжкі мішки у трейлер однією рукою, стрибали через сміттєві баки, всяке таке. Було страшенно холодно, я тремтіла в теплій куртці, а ці хлопці мали на собі тільки спортивні светри, тонку тканину яких напинали м’язи.

— Ми прийшли вас урятувати, еге ж?

— Щоднини ви сиділи й думали, коли нарешті хтось прийде. І ось... ми прийшли.

— Не довіряйте уряду, вони брешуть. Вони кажуть: ви хочете, щоб прибрали сміття, але це заскладно. Брехня! Це не складно! П’ять хвилин роботи! Кілька хороших міцних хлопців! Готово!

Хлопчина аж сяяв усмішкою, пітнів і, схоже, зовсім не мерзнув.

Я дала їм п’ятдесят фунтів однією купюрою. Вони повернули мені двадцятку решти й поїхали геть із усім сміттям, помахавши мені на прощання. Уперше за багато тижнів наша вулиця стала цивілізовано виглядати й пахнути.

Мені хотілося комусь розповісти про те, що тільки-но сталося, тож я зателефонувала Клер. Я вже давно нікому не телефонувала — майже не користувалася телефоном. Через усю цю жахливу тріскотню на лінії ти ледве чуєш свого співрозмовника. Але цього разу лінія була чистісінька. Знову ж таки, я подумала, що телефон відімкнено, але він працював як слід. Клер не здивувалася новині; вона вже чула про цих хлопців. Вони розбагатіють на цьому, сказала жінка, адже за день об’їжджають щонайменше будинків сорок і з кожного беруть по двадцять фунтів. Кумедно: те обслуговування, яке колись коштувало кілька пенсів (що входили в податок), тепер раптом здається цілком дешевим за ціну, в сотню разів вищу.

Але слухай, далі ще краще. Клер сказала, що ще відучора, коли вона лягала спати, мій чіткий образ так і стояв у неї перед очима, «немовби хтось надіслав його телепатично», як вона висловилася. Клер і Кіт перебираються до Шотландії (вони продали свій будинок за третину того, що колись за нього заплатили, але щасливі, що їм узагалі вдалося його продати) до значно меншого і задрипанішого дому (так вона сказала), тому що там у них принаймні є друзі, які можуть допомогти. Хай там як, а коли вони спаковували своє добро, Клер вирішила, що половина всього того одягу, який назбирався за багато років, їй уже не потрібна. Тож замість залишити це все у скриньці для благодійної допомоги — тепер це робити просто безглуздо, адже люди кидають туди сміття, — вона принесла три повні велетенські мішки до мене. «Бери собі що хочеш, Бі-Бі, а решта нехай іде на церкву», — сказала вона. Коли поглянула, що в мішках, я ледве не закричала. Клер, якщо пам’ятаєш (мабуть, не пам’ятаєш) має такі самі розміри, як і я, і мені завжди подобався її смак до одягу. Я не заздрісна людина, але в тих мішках були речі, які я прагнула мати відтоді, як побачила їх на Клер. Що ж, одна з цих речей тепер на мені! Бузковий кашеміровий светрик, такий м’якенький, що я раз по раз торкаюся його — пересвідчитися, що він справжній. Він коштує, мабуть, разів у десять дорожче за все, що я будь-коли носила, окрім хіба що весільної сукні. Іще там були модні лосини, прикрашені неймовірно гарною вишивкою — просто витвір мистецтва. Якби ти був тут, я влаштувала б тобі невеличкий показ мод. Ти хоч пам’ятаєш, як я виглядаю? Ні, не треба відповідати.

Завтра я повертаюся на роботу. Ребекка повідомила, що Ґудмен пішов у відпустку! Ну скажи, хіба ж це не чудова новина? А рука моя зовсім загоїлася. Раніше трохи ще поколював нерв, але тепер уже все минулося.

Сьогодні я пішла до супермаркету, де на полицях було значно більше продуктів, ніж раніше. Я сказала про це менеджерові, і він дуже мило мені всміхнувся. «Раді старатися!» — відповів працівник, і я зненацька усвідомила, яке жахіття він пережив. Хоча це лише якийсь нещасний супермаркет, але це його дитина. До речі, про дитину. Я вже згадувала, що мене більше НЕ НУДИТЬ ЗРАНКУ? Лише постійно хочеться чогось смачненького. Але в супермаркеті я роздобула вгадай що? Ну гаразд — я роздобула шоколадний десерт! Напевно, це трохи дріб’язково стверджувати, що, коли ти дуже-дуже хочеш шоколаду, Бог посилає його тобі. Хоча, може, і справді посилає.

Шоколад і кашемірові светрики. Речі, які видавалися Пітерові, що спостерігав під безкраїм небом Оази, як  поступово посувається від східного небокраю до західного, чимось дивним і незрозумілим. І, певна річ, коли він читав листа Беа, йому пригадався уривок із Євангелія від Матвія — розділ шостий, вірш двадцять п’ятий. Але Беа останнім часом стала образливою, і їй могло б не сподобатися, якби він нагадав їй про Ісусову осторогу не надто перейматися їжею та одягом. Головне, що вона почувалася бадьорою і сповненою душевних сил. Їй загрожувала небезпека відпасти від Бога, але тепер Беа знову була під Його захистом. «Дякую Тобі, дякую Тобі, дякую Тобі, Господи!» — молився Пітер і вірив, що дружина робить те саме.

Пітерові пообіцяли невдовзі, може, навіть до його наступної поїздки до Сі-2, встановити просто біля церкви передавач для «пострілу». А отже, це востаннє Пітер не має змоги ділитися з коханою своїми щоденними враженнями з поселення. Щойно «постріл» працюватиме тут, зв’язок між ними більше не зникне.

Згадка в листі про Клер і Кіта трохи збентежила Пітера. Він не міг пригадати навіть, чи взагалі коли-небудь зустрічався з ними. Чи належали вони до його церковної громади? Чи Беа познайомилася з ними деінде? Може, в лікарні? Вона писала так, наче пояснювати, хто вони такі, не було потреби. Клер очевидно мала будову тіла майже таку саму, як Беа. Пітер силкувався згадати свою дружину поруч із жінкою, подібною до неї. У бузковому кашеміровому светрику. Не пригадалося нічого.

Обожнювачка Ісуса Номер Дев’ять тихо підійшла до нього, обережно несучи в руках невеличкий горщик із солодощами з білоквіту. Вона нахилила горщик до нього, мовляв пригощайся. Пітер узяв одну цукерку. Вона була смачна, але вимочена в густій поливі, після якої на пальцях лишилися темно-коричневі плями. Рукавички Номера Дев’ять теж замастилися: доведеться їх прати, коли вона повернеться додому. До того ж балахон її був у землі. Чимало  сьогодні трохи забруднилися, адже перед уроками мови вони копали яму для передавача.

«І сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них»[58], — подумав Пітер.