Розділ « III Так само»

— Чому помру? Ці тварини отруйні?

— Ти помре, ти помре!

— Ти помре, ти помре!

— Ти помре, ти помре!

Ще кілька Обожнювачів приєдналося до лементу. Їхній плач, голосний і безладний, настільки неподібний до їхньої спокійної манери висловлюватися, ніколи нікого не перебиваючи, збентежив і занепокоїв Пітера.

— Отрута? — голосно і виразно запитав він, вказуючи на зграю шкідників. Якби тільки-но він знав, як по-оазянськи буде «отрута». — Погані ліки?

Але, замість відповісти, Обожнювачі Ісуса поспішно розбіглися. Лише Номер П’ять вагалася. Вона взагалі поводилася якось дивно під час усього збору врожаю: працювала ледь-ледь, переважно просто спостерігала, і тільки іноді однією рукою — лівою — робила щось легке. Зараз вона підійшла до Пітера, хитаючись, наче сп’яніла чи напівпритомна, поклала свої руки — одну в брудній рукавичці, другу в чистій — йому на стегна й міцно притиснулася обличчям до його паху. Вона не мала на меті нічого сексуального; Пітер сумнівався, що Номер П’ять взагалі знала, де в нього статеві органи чи як вони виглядають. «Це так вона прощається», — подумав він. Після цього Номер П’ять поквапилася за рештою.

Кілька хвилин Пітер стояв сам-один у полі білоквіту, поранені рука й нога пекли і свербіли, а у вухах стояло огидне скреготіння зубів, з яким сотні ненаситних пащек пожирали слизуватий м’якуш, який іще декілька хвилин тому був тим, що мало перетворитися б на хліб, баранину, тофу, равіолі, ибулю, гриби, арахіове мало, околад, уп, ардини, корию і ще на багато-багато всіляких харчів.

Коли Пітер дошкутильгав до церкви, то побачив припаркований біля неї пікап і аміківця на прізвище Конвей, що посьорбував із пляшки водичку по п’ятдесят доларів. Це був присадкуватий лисань у бездоганно чистій спецівці лимонного кольору та начищених до блиску чорних черевиках. Його вигляд дивовижно контрастував із виглядом Пітера, брудного й закривавленого.

— Із вами все гаразд? — запитав Конвей і відразу ж розсміявся над безглуздістю свого питання.

— Мене покусали, — відказав Пітер.

— Хто?

— Гм... Я не знаю, як їх зрештою назвали. Млявики? Куроверти? Чи як там?

Конвей провів рукою по волоссю, якого не мав. Він був інженер-електрик, а не лікар. Він показав рукою на щойно встановлену позаду церкви конструкцію, яка скидалася на пральну машину з крихітною Ейфелевою вежею нагорі.

— Це релейна станція для вашого «пострілу», — пояснив чоловік.

За нормальних умов Пітер зараз би мав розсипатися рясними висловами подяки й захоплення, і було помітно, що Конвею хотілося отримати свою заслужену похвалу.

— Мабуть, мені треба на базу, підлікувати оце, — промовив Пітер, піднімаючи свою закривавлену руку.

— Мабуть, треба, — погодився Конвей.

За ті кілька годин, протягом яких вони їхали до бази, кровотеча спинилася, однак шкіра довкола рани стала темно-синьою. Невже відмирає? Може, просто синець? Щелепи тварюки вгризлися йому в тіло, наче перфоратор. У Пітера було досить часу в дорозі, щоб оглянути рану на руці й зауважити, що кістки не видно, а отже, поранення, мабуть, можна вважати неглибоким. Він приклав відірваний шмат шкіри назад на місце, але, схоже, без швів таки не обійдеться.

— У нас новий лікар, — повідомив Конвей. — Нещодавно прибув.