Розділ « III Так само»

— Ага, — Адкінс кинув голку на тацю з хірургічними нитками, яку миттю прибрала медсестра Флорес. — Смерть.

Пітер поклав свою прикрашену шитвом руку на білу лляну серветку, що вкривала йому груди. Тепер йому хотілося спати.

— Але що її спричинило?

Доктор Адкінс зібгав губи.

— Гострий серцево-судинний розлад. Нічого надзвичайного. Його дід, схоже, помер від того самого. Таке трапляється. Ти можеш харчуватися здоровою їжею, тримати себе у формі, вживати вітаміни... Але іноді ти просто помираєш. Коли настає твій час. — Лікар звів одну брову. — Ви, мабуть, назвали б це зустріччю з Богом.

Пітер зігнув-розігнув пальці, ще раз оцінив своє татуювання зі стібків.

— Я вже було подумав, що настав мій час.

Адкінс гмикнув.

— Ви ще поживете, помолитеся. А коли повернетеся і знову перестрінете тих маленьких паскуд, ось вам моя порада. — Він стиснув у руках буцімто ключку і щосили розмахнувся. — Навчіться гри в гольф.

Пітер був надто очманілий від ліків, щоб іти самотужки, тож хтось викотив його з операційної на візочку. Дві бліді руки з’явилися з-позад нього, вкрили йому ноги бавовняною ковдрою, підіткнули її під стегна і поклали йому на коліна прозорий пластиковий пакет із його сандаліями.

— Дякую вам, хай ким би ви не були! — сказав Пітер.

— На здоров’я, я впевнена, тобі воно знадобиться! — відказала Ґрейнджер.

— Ой, вибач! — промовив чоловік. — Я не бачив тебе в операційній.

Жінка котила його, прямо й рівномірно, залитим сонячним світлом коридором до великих двійчатих дверей.

— Я сиділа в чекальні. Не люблю дивитися на кров.

Пітер підвів руку, показуючи чисту білу пов’язку.

— Уже все зашили.

Він зрозумів, що на Ґрейнджер це не справило враження ще до того, як вона відповіла. Її руки, що стискали бильця візка, були напружені — напруженіші, ніж мали бути.

— Коли ти там, ти зовсім не дбаєш про себе, — сказала вона. — Заради бога! Та ти сама шкура й кістки. І так, я знаю, що згадала Боже ім’я намарне. Але ти тільки поглянь на себе!

Пітер подивився на свої зап’ястки, які завжди були кістляві, як йому здавалося. Ну гаразд, може, не настільки кістляві. У товстій перев’язці рука якимось чином видавалася ще змарнілішою. Чи дуже сердитою була Ґрейнджер? Чи лише трохи роздратованою? Чи вона таки неабияк розлютилася? Від медичного центру до його номера йти було кілька хвилин, а в руках когось, хто був злий на тебе, ці хвилини могли здатися вічністю. Пітера, причмеленого знеболювальними і шокованого повідомленням від Беа — яке знову й знову нудотною хвилею накочувалося на його свідомість, — раптом охопило відчуття, яке йому часто описували інші чоловіки, котрим він допомагав пастирськими настановами, глибоке безнадійне переконання: хай що б вони не робили, хай якими б добрими не були їхні наміри, вони були приречені завжди гірко розчаровувати жінок.