— , — підтвердила оазянка.
Спостерігаючи за дитиною, Пітер зажурився, що серед його пастви немає малечі. Обожнювачі Ісуса всі були дорослими.
— Чому ти не береш його зі собою? — запитав Пітер. — Йому тут будуть раді.
Десять, двадцять, тридцять секунд минуло, доки вони стояли й дивилися на дитину, яка й собі розглядала їх. Подмух вітерцю скинув каптурик із голови хлопчика, і той підійняв догори крихітні рученята, щоб поправити його.
— Він не має любові до Іуа, — мовила Номер Двадцять Вісім.
— Це не обов’язково, — відповів Пітер. — Він може просто сидіти з тобою, слухати, як ми співаємо. Або спати.
Минуло ще трохи часу. Хлоп’я дивилося на свої черевички, переступаючи з ноги на ногу.
— Він не має любові до Ісуса, — повторила Номер Двадцять Вісім.
— Можливо, матиме у майбутньому.
— Можливо, — сказала оазянка. — Я подіваюя.
І вона вийшла з церкви у мерехтливу спеку. Не промовивши ні слова, мати і син пішли разом. Вони не трималися за руки, але, зрештою, взагалі рідко торкалися одне одного.
Наскільки оазянку засмучувала відсутність у її сина бажання долучитися до християнської спільноти? Як син ставився до віри своєї матері — зневажливо чи терпимо? Пітер не знав. А спитавши Обожнювачку Номер Двадцять Вісім, навряд чи що-небудь прояснив би. Ще від початку він помітив, що не схильні заглиблюватися в роздуми над самими собою, і це значною мірою вплинуло на їхню мову: в них не було слів на позначення почуттів, опису яких земляни приділяли безліч сил. Такі речі, як дружні посиденьки двох давніх подруг, на яких вони розмірковують, чи було то «справжнє кохання», чи, може, тільки пристрасть, закоханість, захоплення, звичка, розлад організму тощо, тут не були можливими. Пітер навіть не був певен, чи в їхній мові був термін для позначення гніву: «» могло означати просто розчарування або ж безпристрасне визнання того, що справи пішли не так, як планувалося. Що ж до «», слова, яким тут позначали віру... значення його аж ніяк не було точним. Віра, надія, мета, намір, прагнення, план, бажання, майбутнє, дорога попереду... схоже, не бачили різниці між цими речами.
Вивчаючи мову своїх нових друзів, Пітер дедалі краще розумів, як влаштовані їхні душі, майже цілком жили теперішнім, зосереджуючись на завданнях, які мали перед своїми очима. Іншого слова для «вчора», окрім як «вора», у них не було. Це не свідчило про те, що мали погану пам’ять; вони просто використовували її інакше. Якщо тарілка падала й розбивалася, наступного дня вони пам’ятали, що тарілку розбито, але замість прокручувати в голові те, як вона розбивалася, вони думатимуть про те, що треба виготовити нову. Пригадати якусь минулу подію і час, коли вона сталася, їм забирало багато зусиль, і робили вони це лише з поваги до Пітера, хоча, певно, не вбачали в цьому сенсу. Чому має бути важливо, скільки саме днів, тижнів, місяців чи років тому помер хтось із рідні? Людина або жила серед них, або була вже в землі.
— Ти сумуєш за братом? — запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер П’ять.
— Брат тут.
— Я маю на увазі того, що помер. Того, котрий... у землі.
Оазянка мовчки й непорушно дивилася на Пітера. Якби він міг розпізнати очі на її обличчі, то побачив би в них, напевно, нерозуміння.
— Тобі не болить, що він у землі?
— Йому не болить у землі, — відказала Номер П’ять. — Доки він не пішов у землю, йому боліло. Дуже, дуже сильно боліло.
— А тобі? Тобі болить? Я кажу не про тіло, але про душу. Тобі не боляче, коли думаєш про те, що він мертвий?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Книга дивних нових речей» автора Мішель Фейбер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ III Так само“ на сторінці 3. Приємного читання.