Розділ «II На Землі»

— Ну, без потреби вмикати холодильники. До сьогодні.

Остін знизав плечима.

— У майбутньому, коли людей стане більше, морг точно нам знадобиться. У майбутньому в нас, напевно, будуть убивства, отруєння та інша всяка всячина, що починає траплятися, коли кількість населення перетинає певну межу. Ми лише починаємо. Чи то пак починали.

Холодильні камери стугоніли далі.

— Хай там як... — зітхнув Остін і відчинив камеру, де перебував труп померлого, ніби Пітер нарешті попросив показати йому доктора Еверетта і не годилося змушувати його чекати.

Лікар смикнув за ручки, і пластикова шухляда виїхала, показавши до пупка оголене тіло. Голова Метью Еверетта лежала на чистесенькій подушці, а плечі — на підкладках у формі банана. Це був чоловік середнього віку, показний на вигляд, із сивиною у волоссі та сталою вертикальною зморшкою, що збрижила йому брови й запалі щоки. Очі його були майже заплющені, а рот — широко роззявлений. Язик був у білій на морозі, а на блідій шкірі мерехтіли крихітні крижинки. Якщо не зважати на все це, Еверетт виглядав цілком добре.

— Звісно, за минулі роки у нас помирали, — визнав Остін. — Не багато, значно менше за середній показник для групи людей такого розміру, але... смерті траплялися. Люди хворіють на діабет, мають проблеми зі серцем... їхні вроджені патології врешті-решт проявляються... Але Метт був здоровий як кінь.

— Мій кінь здох, — сказала Ґрейнджер.

— Перепрошую? — не зрозумів Остін.

— У мене в дитинстві був кінь, — пояснила Ґрейнджер. — Чудовий кінь. А потім він здох.

Сказати тут було нічого, тож Остін засунув шухляду назад і замкнув засуви. Уже вкотре Пітера приголомшила простота технології: жодних тобі електронних замків, які відмикаються магнітними карточками або до яких треба набирати код на клавіатурі, лише велика шухляда з двома ручками. Раптом він усвідомив, що така проста конструкція — це не наслідок потреби обходитися тим, що було напохваті, і не дивовижна невідповідність між незліченним багатством АМІК та його потягом до застарілого непотребу. Ні, ці холодильні камери були новими. І не просто новими, а зробленими на спеціальне замовлення. Якийсь наполегливий проектувальник переплатив, щоб отримати практичність дев’ятнадцятого століття, і підкупив виробника, щоб той повикидав усі комп’ютерні сенсори, всі мікросхеми з програмами, всі миготливі лампочки та всякі інші розумні застосунки, які мали б сучасні холодильні камери для морга.

Доктор Остін у раковині помив руки милом із терпким запахом, витер їх звичайним чистим рушником, дістав із пакета жувальну гумку, зняв із неї обгортку й кинув жуйку до рота. Потім простягнув пакет Пітерові — щедрий жест, адже жуйки сюди привозили зі Землі.

— Ні, дякую, — відмовився Пітер.

— Бог його знає, чому я це жую, — задумливо мовив Остін. — Поживність нульова. Десятисекундне впорскування цукру, і слинні залози повідомляють шлунку, що їжа вже на своєму шляху — а це не так. Цілковито згаяний час. До того ж ця жуйка тут така дорожезна. Але в мене до неї залежність.

— Вам треба спробувати , — сказав Пітер, пригадуючи, як приємно тримати рослину пальцями, як солодкий сік виплескується на язик, коли зуби розкушують тверду шкірку і дістаються до смачного м’якуша, що залишає свіжий післясмак, який не зникає навіть через півгодини. — Вам би ніколи не схотілося знову жуйки.

— Перепрошую, як ви сказали?

— .

Остін поблажливо кивнув. Мабуть, подумки додав до історії хвороби пастора «дефекти мовлення».

Запала тиша, чи то пак те, що можна було назвати тишею в аміківському морзі. Пітер подумав, що холодильники зараз стугоніли тихіше, але, можливо, він уже просто звик.

— У доктора Еверетта була родина? — запитав він.