Розділ «II На Землі»

Усе довкола руйнується, скрізь. Установи, що функціонували, здається, цілу вічність, лускають наче мильні бульбашки. Так, я знаю, це почалося давно, але останнім часом усе різко прискорилося. І цього разу вже йдеться не лише про невдах, які страждають, тимчасом як верхівка живе собі, як і раніше. По верхівці вдарило так само потужно. І мова йде не тільки про банкрутство. Минулого тижня вбили кількох найбагатших людей Америки, їх витягли з будинків і забили до смерті. Ніхто не знає точно, чому, але це сталося в Сіеттлі, коли у всьому місті чотири дні не було електрики. Усі системи життєдіяльності міста зупинилися. Не працювало нічого: ні платіжні картки, ні банкомати, ні касові апарати, ні електронні замки, ні телебачення, ні світлофори, ні заправки (я й не знала, що бензоколонкам для роботи необхідна електрика, але, виявляється, потрібна). Ще не минуло двох діб, як усе місто охопило мародерство, а потім люди почали вбивати один одного.

Тут, у Великобританії, ситуація теж нестабільна. Відтоді як ти поїхав, усе швидко почало гіршати. Іноді мені видається, наче це через твій від’їзд усе валиться й руйнується!

Там було ще багато чого. А в попередніх листах навіть більше. Перелік усього, що вийшло з ладу в їхньому будинку. Скарги на безглузді складнощі у спілкуванні з комунальними підприємствами. Раптова відсутність у продажу свіжих яєць. Бунти в Мадагаскарі. Джошуа пісяє в ліжко; двоспальна ковдра не вміщається у пралку; місцева пральня закрилася. Суботній ранковий вертеп скасовано. Воєнний стан у Мені. (У Мені в США чи Мені, острові біля Великобританії? Пітер не міг пригадати, чи Беа уточнювала це, але йому не хотілося перечитувати всі ті довжелезні листи, щоб дізнатися.) Міра та її чоловік переїхали до Ірану, не віддавши триста фунтів, які жінка позичала в Беа. Через стрибок напруги лопнули всі лампочки в будинку. «Експерти з харчування», найняті урядом, виправдовують різке підвищення цін на незбиране молоко. Розбиті вікна і напис «Продається» на ресторані індійської кухні навпроти. Ранкова нудота Беа і ліки, яких вона вживає, щоб її вгамувати. Звільнення відомого британського міністра, який в інтерв’ю газеті сказав, що Великобританії настала «повна дупа». Непогамована жадоба Беа до ірисових чизкейків і близькості зі своїм чоловіком. Новини про спільних знайомих, чиїх облич Пітер уже не міг пригадати.

Але крізь усе це прозирав біль від нерозуміння, чому він їй не пише.

Сьогодні вранці я так за тебе хвилювалася — була певна, що ти помер. Я порахувала час, коли ти мав повернутися, і, щойно він настав, перевіряла пошту що дві хвилини. Але там... нічого. Мені почало ввижатися, як ти помираєш від невідомої хвороби, з’ївши щось отруйне, або як тебе вбивають люди, яким ти проповідуєш. Багато місіонерів скінчили так своє життя, хіба ж ні? Я не могла уявити собі якоїсь іншої причини, через яку ти так довго тримав би мене в невіданні. Урешті я не витримала й написала цьому аміківцю, Апексу Ґрейнджеру, і майже відразу отримала відповідь. Він пише, що з тобою все гаразд, що в тебе борода. Ти можеш собі уявити, як я почувалася, благаючи чужу мені людину бодай натякнути, як там мій чоловік? Я багато чого проковтнула у своєму житті, але цей шматок ледве не застряг мені в горлі. Ти впевнений, що не сердишся на мене, десь глибоко в душі, за те, що я завагітніла? Я мала сказати тобі, що припинила вживати протизаплідні пігулки, знаю. Пробач мені, будь ласочка. Я зробила це, бо кохаю тебе і боюся, що ти загинеш, а мені від тебе нічого не залишиться. Це не було себелюбство, ти мусиш мені повірити. Я багато молилася, намагаючись зрозуміти, чи мною, бува, не керує простий інстинкт до розмноження. Але я не побачила цього у своєму серці. Усе, що я побачила, — це любов до тебе і до нашої дитини, яка понесе часточку тебе в майбутнє. Так, я порушила нашу домовленість почекати, і це було неправильно, але пригадай собі: ми також домовлялися, що ти ніколи більше не питимеш, а потім ти втік із Селфордського дому п’ятидесятників і пішов у запій, а мені відтак довелося збирати тебе по частинах. Я розумію, чому ти тоді зірвався, ми все обговорили, і це вже в минулому, і я неймовірно пишаюся тобою, але річ у тому, що ти мені врочисто пообіцяв і не дотримав свого слова, і життя на цьому не спинилося, і так і має бути. І, хоча мені страшенно не хотілося б, щоб це виглядало так, ніби я шукаю виправдання своєму вчинку у твоїй помилці, але мушу зазначити, що ти нажлуктився в Селфорді не заради кохання, тоді як я завагітніла саме заради нього.

Але дарма! Досить уже про це! Мені вже болить рука набирати, а тобі вже, мабуть, болить голова читати. Пробач. Мені треба заспокоїтися. Унизу стукає молотком майстер — лагодить вікно у ванній. Я вже було втратила надію; мені соромно в цьому зізнатися, але я навіть перестала молитися про це. Зрештою, мені ж сказали, що черга розтягнулася на тижні. Аж ось сьогодні рано-вранці з’явився хлопчина, який повідомив, що начальник сказав йому переглянути свій розклад і спершу зайти до нас. Бог не забуває нічого!

Дорогий мій Пітере, напиши, будь ласка! Не обов’язково докладно про все розписувати. Я тішитимуся кільком рядкам. Навіть одним рядком. Просто напиши «привіт».

Твоя любляча дружина

Беа

Пітера палила спрага. Він підвівся, пішов до холодильника, сьорбнув води, а потім якусь хвилину постояв, притиснувши гаряче чоло до холодного металевого корпусу.

Сів на краєчку ліжка. Під ногами лежали сторінки з Біблії, з розділу, який він перефразовував для своєї пастви. Євангеліє від Луки, розділ третій. Іван Хреститель повідомляє, що скоро прийде хтось, кому він не гідний «розв’язати ремінця від Його взуття». Труднощі виникли зі словом «ремінець». На «пасок» чи на «шнурівку» не заміниш: їх оазянам вимовити буде не легше. Пітер подумував про «мотузок», але була ще одна проблема: оазянське взуття не мало ні шнурівок, ні зав’язок, і довелося б пояснювати зміст усієї думки, що могло забрати більше зусиль, ніж воно того вартувало з погляду богослов’я. Якби ж то він міг придумати рівнозначний вислів, щоб замінити «взуття»: «не гідний (зробити Йому щось...)». Без сумніву, бавитися з метафорами й порівняннями Ісуса було неприйнятно, але ж це був Іван, простий смертний, не святіший за інших проповідників, і його висловлювання не були недоторканнішими, ніж Пітерові. Чи все-таки були? Оазяни чітко дали зрозуміти, що воліли б мати Святе Письмо в якомога дослівнішому варіанті, а Пітерова недоладна спроба «манну небесну» перетлумачити як «білоквіт» призвела до невдоволеного гомону...

«ЯКОГО БІСА ТИ РОБИШ?»

Пітер здригнувся. Голос — низький, чоловічий — прогуркотів просто над його вухом. Він обернувся. У кімнаті більше нікого не було. А Бог, звісно, лайливих слів не вживає.

Дорога Беа, — написав Пітер. — Вибач мені за мовчання. Я був зайнятий, це правда, але не писав тобі не тому. Справжню причину тяжко пояснити, але це не через те, ніби я на тебе серджуся, і АЖ НІЯК не через те, ніби я тебе не кохаю.

Моя місія виявилася зовсім інакшою, ніж я собі уявляв. Там, де я очікував найбільших труднощів, усе пішло як по маслу, але я не можу впоратися з тим, де ніколи не сподівався на жодні проблеми. Я гадав, що мені доведеться важко боротися за душі оазян і що тижні, може, навіть місяці знадобляться на те, щоб навести бодай слабкі, радше тимчасові мости між цими вкрай чужими нам розумами й серцями та Божою любов’ю, що чекає їх на тому березі. Але справжнім випробуванням на межі моїх сил стало те провалля, що утворилося між тобою і мною. Я маю на увазі не емоційне провалля: мої почуття до тебе не змінилися анітрохи. Я кажу про ту перешкоду, яка виникла між нами через ці обставини. Звісно, ми опинилися страшенно далеко одне від одного. І це теж зовсім не допомагає. Але основна складність, з якою мені тут довелося зіткнутися, полягає в тім, що досі наші з тобою стосунки були повністю засновані на тому, що ми завжди були разом. Ми роками спостерігали одне й те саме і повсякчас діяли спільно, щодня, щохвилини, ба навіть щосекунди обговорювали все, що відбувалося. Аж раптом наші шляхи розійшлися. І твій шлях збочив у жахливому й дивному напрямку.

Усі ці катастрофи, що випали на долю світу — цунамі, землетруси, фінансові крахи тощо, — здаються такими далекими тут! Я не відчуваю, що це відбувається насправді. Мені соромно це визнавати, тому що для людей, які страждають через оті катаклізми, вони ще й які справжні, але мені страшенно важко осягнути все це. І дуже швидко мене охоплює такий стан, коли я думаю: «Якщо Беа напише мені ще про бодай одну катастрофу, мій мозок перестане працювати». Звісно, я нажаханий цією нечулістю, але що більше я намагаюся її подолати, то гірше стає.

Ще одна складність полягає в тому, що, як виявилося, я майже не можу говорити про оазян із тими, хто їх не знає. Не тільки з тобою, з аміківцями також. Моє спілкування з новими братами й сестрами у Христі, схоже, відбувається на іншому рівні: я немовби розумію їхню мову, хоча насправді це не так. Намагатися згодом описати це — неначе силкуватися пояснити, який на вигляд запах або ж як смакує звук.

Але я мушу спробувати.

Основне. Церкву побудовано. Ми постійно в ній молимося. Я пристосував псалми так, щоб оазянам легше було їх співати, і навчив їх цих версій. (Будова їхньої ротоглотки зовсім не така, як у нас; вони мають горло, а ось щодо язика я не певен.) Я читаю оазянам із Біблії, яку вони вперто називають Книгою дивних нових речей. Їх очевидно більше цікавить Новий Заповіт, аніж Старий. Захопливі пригодницькі історії зі Старого Заповіту, такі як про Даниїла у лев’ячій ямі, про Самсона і Далілу, Давида і Голіафа тощо, їх анітрохи не чіпляють. Вони ставлять питання, намагаючись усвідомити почуте, але навіть з їхньої реакції зрозуміло, що вони не можуть похопити. Ісус та спасіння, яке він приніс, — ось що тішить їхні душі. Мрія кожного євангеліста.

Це лагідні, добрі, скромні та працьовиті люди. Жити поміж них — то справжнє щастя. Вони звуть себе Обожнювач Ісуса Номер Один, Обожнювач Ісуса Номер Два і так далі. Обожнювач Ісуса Номер Один був першим, хто ввірував, ще коли Курцберґ тільки-но починав проповідувати. Шкода, що я не можу показати тобі фото, бо ж я неспроможний описати оазян. На відміну від нас, вони не так сильно відрізняюся між собою поведінкою. Приміром, я не скажу, що хтось із них екстраверт, а хтось інтроверт, хтось добрий на вдачу, а хтось лихий, хтось урівноважений, а хтось навіжений тощо. Усі вони доволі стримані, і відмінності між ними дуже тонкі. Треба бути справжнім майстром слова, щоб зуміти передати ці нюанси на письмі, а мені, як я виявив до свого сорому, цього хисту неабияк бракує. Оазяни й на вигляд дуже подібні один до одного. Чистий, без домішок, генофонд. Доки я не потрапив сюди, мені ніколи це не спадало на думку, але, коли нам потрібно було розрізнити двох людей, у пригоді ставало міжрасове схрещування і всі ті міграційні процеси, що відбувалися, відколи існує людство. Як наслідок, ми отримали таке розмаїття зовнішностей — ледве не карикатурне. Кажучи «ми», я, звісно, маю на увазі багатокультурний Захід. Якби ми були китайськими селянами і хтось попросив би нас описати когось іншого, ми б не казали: «У неї пряме чорне волосся, темно-карі очі, а на зріст вона близько п’яти футів трьох дюймів тощо». Нам довелося б відшукувати тонші нюанси. Тимчасом як на Заході таке різноманіття людей, що ми можемо сказати: «Він шість футів два дюйми заввишки, має світле кучеряве волосся й блідо-голубі очі», — і цим миттю виділимо людину з натовпу. Беа, я тут верзу казна-що, але суть у тому, що Обожнювачі Ісуса здалися б тобі однаковими в усьому, окрім, хіба що, кольору їхнього одягу. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх!»[47] — ось яка моя думка. У наступному листі я розповім тобі про те, як прикрасили церкву деякі Обожнювачі Ісуса.