Розділ «II На Землі»

— Повірте мені, — сказав Остін. — Ваша дружина провалила тест на вразливість до модельованих умов довкілля. На тих співбесідах була Елла Рейнман? Маленька худорлява жіночка з дуже коротко підстриженим сивим волоссям?

— Так, була.

— Вона проводить цей тест. І всі її питання стосувалися вразливості до умов нашого середовища. Вашу дружину швиденько проаналізували й відсіяли, повірте мені. Дивовижно, що вас не відбракували. Напевно, ви відповідали зовсім інакше.

Пітер відчув, як червоніє. Зненацька йому стало вже цілком тепло у своєму одязі.

— Я і Беа, ми все робимо разом. Усе. Ми як одна команда.

— Мені прикро це чути, — сказав Остін. — Я маю на увазі, мені шкода, що ваша дружина не змогла полетіти з вами.

Він підвівся. Флорес і Ґрейнджер встали також. Час було залишати морг.

Опісля йти було нікуди, окрім як до свого номера, а він наганяв на Пітера депресію. Узагалі, за своєю природою Пітер не був людиною депресивною. Саморуйнівною — так, бувало. Але ніколи похмурою. Щось у його кімнаті на аміківській базі було таке, що висмоктувало його енергію і змушувало почуватися наче ув’язненим у клітці. Може, це просто була клаустрофобія, хоча Пітер ніколи раніше не страждав від неї, а одного разу навіть влаштувався на сон у сміттєвому контейнері, ще й із кришкою, яка щільно закрилася над ним, — і був радий такому прихистку. Пітер досі пригадував те відчуття подиву, коли посеред ночі купа сміття, на якій він спав, почала нагріватися й огортати теплом його напівзамерзле тіло. Така малоймовірна, несподівана великодушність від неістоти неначе дала Пітерові змогу наперед зазнати того блаженства, яке він згодом відчуватиме в лоні Христа.

Але цей номер на аміківській базі таких відчуттів не викликав. Кімната, хоча й була простора й чиста, здавалася Пітерові гнітючою і позбавленою смаку — навіть коли жалюзі було відтулено і сонячне сяйво, відбиваючись від стін і меблів, сліпило очі. І як це тільки можливо, щоб приміщення було сонячним і гнітючим водночас?

Температуру Пітер також не міг відрегулювати як слід. Він вимкнув кондиціонер, від якого буквально дрижаки брали, але відтоді весь час було спекотно. У самій лише спеці Оази, без лагідних повітряних течій, що врівноважували б її, нічого приємного не було. Господь напевне знав, що робить, коли створював цей світ, так само як знав, що чинить, коли створював усі інші. Клімат планети був винятково розумною і досконалою системою, що сама себе регулювала. Опиратися їй було безглуздо. Не раз Пітер стояв у своєму номері біля вікна, притиснувши долоні до нього, і уявляв, як натискає сильно на скло, як воно розлітається на скалки і хвиля ласкавого теплого повітря рине крізь отвір.

За допомогою жалюзі Пітер міг на кілька годин штучно створювати в кімнаті темряву — такої змоги в поселенні, де сонце світило над ним понад сімдесят годин поспіль, у нього не було. Здавалося б, на базі йому мало спатися краще, але ж ні — йому спалося гірше! Коли Пітер прокидався, йому, наче з похмілля, боліла голова, і годину чи й більше він був не в гуморі. Відкидаючи нудьгу, брався тлумачити Святе Письмо й виготовляти книжечки для оазян, але невдовзі виявив, що тут сил йому вистачає не настільки довго, як у поселенні. Якщо там Пітерові вдавалося долати перевтому, виходячи за межі своїх можливостей, і працювати вісімнадцять, дев’ятнадцять, навіть двадцять годин поспіль, то тут, у своїй кімнаті на аміківській базі, Пітер ладен був полишати все після дванадцяти чи тринадцяти годин. Але й заснути легко не вдавалося. Він лежав на своєму жорсткому пружинному матраці, уп’явшись очима в порожню сіру стелю над ним, рахував пощербини і щоразу, уже поринаючи в сон, вихоплювався з непритомності, спантеличений спалахом думки: чому стеля порожня, куди ж поділися прекрасні картини?

Аміківська база потрібна була Пітерові лише для одного — читати листи від Беа. Навіть якщо він не відповідав на них так часто, як належало, однаково хотів їх отримувати. Що ж до його такої недбалості, почасти річ була в тому гнітючому стані, що находив на нього в цьому номері. Йому очевидно треба було писати коханій просто з місця своєї роботи, звідти, де все відбувалося. Як часто, після якоїсь важливої події, пов’язаної з оазянами, Пітер шкодував, що не може надіслати дружині коротенького повідомлення, доки думки в його голові ще свіжі! Десятки разів! Може, й сотні! Поза тим, чоловік підозрював, що АМІК навмисно влаштував усе так, щоб Пітер мав змогу спілкуватися з Беа тільки тут, на базі. Але ж навіщо? Мусить же бути спосіб установити в поселенні оазян якийсь електрогенератор, обладнати таку собі релейну станцію! Заради бога! Ці люди будують дощові центрифуги — вони завиграшки мають упоратися з таким простим завданням. Треба буде обговорити це питання з Ґрейнджер. Вона ж повторює весь час, що її завдання — допомагати Пітерові. Ось нехай і допоможе.

Якби він міг спілкуватися з Беа у поселенні, то вбив би відразу двох зайців. У селищі розум його був ясний, і Пітер розслаблявся. До того ж буде й практична користь — він зможе раціональніше використовувати власний час. У його роботі через певні проміжки наставала мить, коли Пітер мав визнати, що день закінчився (незалежно від того, як яскраво світило сонце). Тоді він змушений був сідати в ліжко, що стояло за кафедрою, і обмірковував свої останні успіхи, готуючись до сну. Іноді, коли мозок його відмовлявся вимикатися, тіло було знесиленим, а з-поміж оазян довкола не було нікого, Пітер сидів так, байдикуючи, годинами. Він міг би в цей час писати Беа. Якби «постріл» встановили в церкві, біля його ліжка, Пітер мав би змогу писати коханій щодня — тобто кожні двадцять чотири години, ба навіть частіше. Їхнє спілкування було би більше схоже на бесіду, а не на... не на те, у що воно загрожувало перетворитися.

Дорогий Пітере!

Яке неймовірне полегшення, яка радість нарешті отримати твого листа! Мені так сильно тебе бракує! Тепер навіть іще більше, коли я розумію, яке це неймовірно рідкісне — і яке неймовірно ПОТРІБНЕ — щастя: мати змогу спілкуватися бодай із однією людиною в цьому житті, яку ти любиш і якій довіряєш. Звісно, ми обговорюємо всяку всячину з колегами на роботі, допомагаємо людям, що потрапили у скруту, розмовляємо з незнайомцями, продавцями і «друзями», яких знаємо все життя, але які нам зовсім не близькі. Усе це добре, але іноді мене охоплює відчуття, ніби мені бракує половини душі.

Будь ласка, не переймайся дуже тим, що МАЄШ писати, просто ПИШИ. Не мовчи ні про що! Щоразу, як ти вирішуєш оминути якусь подію, вона лишається невидимою, і я не бачу тебе. Кожна найменша дрібниця, про яку ти пишеш, — наче дорогоцінний промінчик, що вихоплює твій образ із темряви.

Усе звучить так захопливо, так хвилююче! І так загадково. Чи ж оазяни справді такі добросерді, як ти їх описуєш? Невже в них немає геть нічого лихого? Я би припустила, що вони прагнуть справити на тебе хороше враження, але хто його знає, що випливе, коли вони розслабляться і «скажуть все напрямки»[49]. Я впевнена, ти побачиш, що вони — як і кожна істота — мають більше особистих рис і дивацтв, ніж здається. Навіть коти з одного виводка, подібні як дві краплини води, виявляють найрізноманітніші химери, коли пізнаєш їх краще.

До речі, про котів... Джошуа стає ДУЖЕ нервовим. Він неабияк перелякався тоді, коли у ванній було розбите скло і по всьому будинку від протягу грюкали двері. Тепер він сіпається від кожного незнайомого звуку і взяв собі за звичку спати під ліжком. Я чую, як він сопе там, шарудить і вовтузиться поміж капцями, якимись паперами, зіпсованими будильниками і бозна-чим, що там іще є. Я намагалася діставати його звідти, але Джошуа просто забивався подалі під ліжко. Він здригається, коли їсть, і озирається після кожного ковтка. Я посадила його собі на коліна, коли взялася писати тобі цього листа, а тепер мені терміново треба до вбиральні по-маленькому, але якщо я зжену кота з колін, він заховається кудись і зникне на весь вечір. Учора я присіла в кухні, щоб переглянути незрозумілого листа від газової компанії, і Джошуа застрибнув мені на коліна. Я сиділа не рухаючись і нічого не роблячи цілу вічність, мені аж ноги задубіли. А потім повз наш будинок проїхала швидка із ввімкненою сиреною, і кіт зіскочив. Може, сходити з ним до котячого психіатра? Просто зараз він мурчить. Шкода, що ти його не можеш почути. Прикро, що ВІН не може почути ТЕБЕ, і зрозуміти, що ти поїхав не назавжди.

Ще кілька слів щодо твого листа... Я намагатимуся не писати так багато про той жах, що коїться тепер в усьому світі. Я розумію, що в тебе голова зараз зайнята зовсім іншим і тобі важко усвідомлювати всі подробиці цих подій і все, що вони означають. Лише сподіваюся, ти розумієш, що мені це все усвідомлювати також нелегко. Мене ці катастрофи так само вражають і приголомшують. І лякають.

Але сьогодні хороший день. Моя рука не болить і потроху гоїться. Наступного тижня я вже сподіваюся вийти на роботу. Будинок майже просох, у ванній порядок. Прийшов лист від страхової, яка, якщо я правильно зрозуміла їхню химерну мову, обіцяє відшкодувати збитки. Мушу визнати, це величезна несподіванка — хвала за неї Господу! У жовтій пресі цими днями щосили шельмують страхові компанії, які відмовляються виплачувати відшкодування: аж рябіє від статей зі світлинами про порядних дебелих представників робітничого класу, які все своє життя платили внески, а тепер, коли їхні будинки сплюндрували хулігани абощо, їх жорстоко обдурено. ЕПІДЕМІЯ ЗРАДИ — кричить «Дейлі експрес». Вони, мабуть, іще ніколи не використовували таких розумних слів у своїх заголовках! І до чого котиться світ? (Вибач, я обіцяла полегше на цю тему, еге ж?)