Розділ «II На Землі»

— Я, власне, мав на увазі тубільців, — промовив Остін. — Оазян, як ви їх називаєте. Ми постачаємо їм прості лікарські засоби практично від нашого першого дня тут. Це, схоже, єдине, що їм від нас потрібно, — лікар усміхнувся, згадавши про Пітерову місію. — Ну, майже єдине. Але знаєте, ніхто з-поміж них ніколи не звертався до нас по допомогу. Жоден! Тобто жодного з них ніколи не було обстежено належним чином. А нам би дуже хотілося знати, що з ними коїться.

— Тобто що коїться? — перепитав Пітер.

— Від чого вони хворіють, — пояснив Остін. — Від чого помирають.

У Пітера перед очима з’явився яскравий образ його різнобарвної пастви, що співала псалми, хитаючись пліч-о-пліч.

— Ті, з якими я спілкуюся, видаються мені цілком здоровими, — відказав Пітер.

— А ви не знаєте, які ліки вони вживають? — наполягав Остін.

Таке запитання роздратувало Пітера, але він спробував приховати це.

— Я не знаю, чи вони вживають їх узагалі. В одного з Обожнювачів Ісуса — в одного з моєї пастви — нещодавно помер близький родич. У іншого був брат — чи, може, сестра — який, схоже, постійно страждав від болю. Гадаю, таким оазянам і дають знеболювальні.

— Мабуть, так і є.

Голос Остіна був безпристрасний, навіть трохи зневажливий. У ньому не вчувалося ані крихти сарказму. Але вже вкотре Пітер відчув недоброзичливе ставлення до свого товаришування з оазянами. Його глибока близькість з Обожнювачами Ісуса ґрунтувалася на тисячі вирішених проблем, розплутаних непорозумінь, розказаних одне одному історій. Однак аміківцям здавалося, що його стосунки із жителями Міста Потвор не зрушили з мертвої точки. Дивак-християнин не міг продемонструвати жодних результатів своєї праці, які б оцінила практична людина. Такі люди, як Остін, мають список питань, на які, вони гадають, перш ніж вживати слово «прогрес», треба відповісти.

Але ж саме це безвірникам і вдавалося завжди найкраще, чи не так? Ставити неправильні запитання і шукати прогрес не там, де треба.

— Я розумію вашу цікавість, — промовив Пітер. — Але річ просто в тім, що оазяни, котрих я бачу щодня, не хворіють. А ті, що хворіють, не ходять до церкви.

— А ви хіба не ходите... гм... — Остін зробив рукою невиразний рух, що мав, либонь, означати ходіння з проповідями від дверей до дверей.

— Ходив би, — відказав Пітер. — Тобто я кажу проте, що щойно я сюди потрапив, то гадав, що мені доведеться ходити домівками, шукати шляхи, як налагодити контакт. Але оазяни самі приходять до мене. Останнього разу їх було вже сто шість. Це досить велика паства для одного незмінного пастора, і вона далі зростає. Я віддаю їм усю свою можливу увагу, всі свої сили, і якби в мене було більше часу, я багато чого б іще зробив, перш ніж навіть подумати про те, щоб іти стукати у двері до тих, які не приходять до мене. Хоч у них і дверей немає...

— Гаразд, — промовив Остін. — Якби вам усе ж таки трапився хворий, який погодився би прийти до нас і дозволити, так би мовити, оглянути його... Чи її...

— Чи що вони там таке, — додала Флорес.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав Пітер. — Але річ у тім, що я нічого не тямлю в медицині. Я не впевнений, чи зміг би розпізнати якісь специфічні хвороби... в котрогось із нас, не кажучи вже про оазян. Я маю на увазі, що не зможу розгледіти ознаки й симптоми захворювання.

— Авжеж, звісно, ви не зможете, — зітхнув Остін.

Мавп’яче обличчя медсестри Флорес зненацька осяяв спалах інтелекту, і вона заговорила знову:

— Отже, ті, з якими ви зараз маєте справу, можуть бути хворими, а ви про це не знаєте. Вони можуть бути хворими всі до одного.