Розділ «II На Землі»

Пітер зупинився; усвідомив, що Беа може цілком справедливо засумніватися в тому, що він дотримає свого слова. Він напружив мозок.

Ось, наприклад , — написав Пітер далі, — Обожнювачка Ісуса Номер П’ять нарешті принесла свою картину, щоб повісити її на стелю разом із іншими малюнками. (0, як шкода, що ти не можеш їх побачити!) На її малюнку зображено Саломію і двох Марій біля Гробу Господнього та воскреслого Ісуса, що з’являється перед ними. Ісус розпростер свої руки, і здається, ніби він створений зі світла. Картина засліплює, я не знаю, як Номер П’ять лише барвником і шматком полотна досягла цього, але сяйво б’є по очах, наче фари машини вночі. Коли молишся чи співаєш, зводиш погляд догори і бачиш, як у темряві виблискує ця схожа на хрест постать. Така ось Обожнювачка Ісуса Номер П’ять. Дуже здібна панянка (а може, й пан, я досі не впевнений на сто відсотків).

Що ще тобі розповісти? Я не знаю, що писати, і це просто незбагненно, адже стільки всього важливого і прекрасного трапилося під час цієї місії, і кожної години, яку я проводжу в товаристві цих людей, переконуюся в Божій ласці. Якби ти була поруч, я переконаний, ми не один раз перезирнулися б із думкою: «Так! Сам Господь витає тут!»

Пітер зупинився і потягнувся. Він був увесь вкритий потом, від масних брів до кінчиків пальців. Голі сідниці чвакали на кріслі, оббитому штучною шкірою. Може, й не варто було вимикати кондиціонер і допускати до такої задухи. Пітер підвівся й підійшов до вікна. Ще одна дощова круговерть, наче перекотиполе, наближалася до бази. За п’ять хвилин дощ уже забарабанить по вікнах. Пітер так чекав цього! Хоча насолоджуватися дощем із цього боку скляної перепони було дещо сумно. Він мав бути там, надворі.

Утомлений, він упав на ліжко. Дишдаша висіла між ним і вікном, вимальовуючись на тлі яскравого сонячного світла. Пітер прикрив очі долонями, затуливши боковий зір так, що тепер бачив дишдашу без сліпучого блиску по боках. Одежина змінила свій колір із темно-сірого на білий. Зорова омана. Суб’єктивність реальності.

Пітерові пригадалася весільна сукня його дружини. Беа наполягла на тому, щоб вінчатися в білому, ще й нареченого змусила вдягнути білий костюм. Дивне рішення для пари, яка зазвичай уникала показності й офіціозу. Крім того, на вечірці мало бути спиртне. Пітер тоді запитав, чи ж не краще, якщо вони просто заскочать до бюро реєстрації актів цивільного стану у своєму звичному вбранні. «Аж ніяк», — відповіла Беа. Взяти шлюб у бюро реєстрації означало поступитися перед соромом за своє минуле. Однаково що сказати: чоловік, який лазив по загиджених лайном міських вбиральнях, не має права вдягнути білосніжний костюм, а жінка з такою, як у Беа, сімейною історією нехай і думати забуде про те, щоб стати під вінець у церкві вбраною в біле. Ісус помер на хресті саме для того, щоб змити таку ганьбу. Подібно як у Книзі Захарії ангел знімає зі священика брудний одяг: «Я зняв з тебе провину твою, і зодягну тебе в шати коштовні»[48]. Життя з чистого аркуша. І годі було відзначити початок життя з чистого аркуша сміливіше, ніж це зробили Пітер і Беа своїм весіллям.

Наприкінці святкування чимало гостей впилися, однак Пітер не взяв до рота ані краплі. І всі читали свої промови із заздалегідь підготовлених записів, а він не написав жодного слова, але, коли час настав, Господь дав йому натхнення, і Пітер розповів про своє кохання до Беатріс у таких вишуканих і плавних висловах, що дехто з гостей плакав.

Потім молодята повернулися додому і Беатріс кинулася на ліжко, так і не знявши своєї білої сукні. Пітер подумав, що вона відпочиває, а перевдягнеться потім, але миттю зрозумів, що вона запрошує його приєднатися. «Ми можемо забруднити сукню, — сказав він, — а вона ж така дорога!» — «Тим паче, — відказала Беа, — не варто ховати її до скрині з нафталіном, одягнувши тільки раз. Це справді дуже гарна сукня. І дуже приємна на дотик», — і кохана спрямувала руку Піта.

Згодом Беа вдягала цю сукню разів, мабуть, двадцять чи тридцять. Завжди тільки вдома, усе без показної ритуальності чи натяків уголос про її символічне значення: просто неначе сьогодні ввечері їй заманулося вдягнути білу сукню більше, ніж зелену; розшитий ліф замість джемпера з клинцюватим вирізом. Пітер, одначе, свого весільного костюма більше ніколи не надягав.

Нарешті дощ ударив у вікно. Пітер лежав на ліжку, тимчасом як сім’я засихало в нього на животі. Потім він підвівся, знову прийняв душ і повернувся до «пострілу». На екрані мерехтів курсор, досі блимаючи під словом «тут».

18

«Мені треба поговорити з тобою», — сказала вона

Для Пітера новина про смерть доктора Метью Еверетта нічого не означала. Із цим чоловіком він ніколи не зустрічався. До лікарів Пітер звертався якомога рідше, і, доки не знадобилося пройти обов’язкові обстеження, що засвідчили його придатність за здоров’ям до відрядження на Оазу, він упродовж багатьох років не переступав порога жодних клінік. Один лікар колись намагався його налякати, розповідаючи, буцімто, якщо Пітер не кине пити, то помре через три місяці. Він пиячив після того ще не один рік. Інший лікар, що мав якісь зв’язки з поліцією, оголосив його психопатом і хотів запроторити до божевільні. Потім ще був ординатор із лікарні Беа, який завдав їй чимало клопоту, коли жінка «проявила непрофесійну прихильність до пацієнта з історією алкогольної й наркотичної залежності та маніпулятивної поведінки».

Ні, Пітер ніколи не ладнав із лікарями. Навіть тоді, коли вже став християнином. Медики, довідуючись про твою віру, реагують не так, як більшість людей, — вони не виявляють ні здивування, ні войовничого презирства і не сперечаються про те, «чому Господь дозволяє всі ці страждання». Натомість вираз їхніх облич стає порожнім, розмова переходить на усілякі дрібниці, і ти відчуваєш, як вони подумки роблять запис у такій собі історії твоєї хвороби: «ірраціональні релігійні вірування» відразу під «запаленням повік» і «вугровою висипкою».

«Тобі треба сходити до доктора Еверетта», — не раз казали йому деякі аміківці відтоді, як Пітер потрапив сюди. Вони мали на увазі, що треба перевірити, чи організм відновився після «стрибка», або підлікувати сонячні опіки. Пітер ввічливо підтакував, утім і далі не йшов до лікаря. А тепер доктор Еверетт помер.

Нещастя трапилося як грім серед ясного неба, скоротивши медичний персонал АМІК із шести до п’яти чоловік: два парамедики, медсестра, яку звали Флорес, хірург на прізвище Остін і Ґрейнджер.

— Дуже погано, що це сталося, — сказала Ґрейнджер, коли вони зустрілися біля дверей її аптеки. — Дуже погано.

Сьогодні жінка не надягла своєї хустини, і її щойно помите волосся було гладеньким і блискучим від води. Це загострило риси її обличчя і підкреслило шрам на чолі. Пітер уявив собі, як молодша Александра Ґрейнджер, п’яна-п’янезна, падає вперед, налітає головою на металевий кран і розсікає чоло — кров у раковині, кров на підлозі, багато крові, яку доведеться відтирати шваброю, коли Ґрейнджер уже винесуть звідти. «Ти була там, — подумав Пітер. — І я там теж був». Беатріс, хоч як би він її не кохав, там ніколи не була.

— Ви товаришували? — запитав Пітер.

— Він був непоганим. — Насуплені брови й заклопотаний голос Ґрейнджер мали свідчити, що її особисті стосунки з Евереттом аж ніяк не стосувалися того, якою неприємною подією є його смерть.