Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Це добре. — Вона дивилася на пустинну коричневу місцевість, аж до обрію.

— Ви певні, що немає жодної можливості встановити «постріл» у поселенні оазян?

— Я ж казала, у них немає електрики.

— А «постріл» не може працювати від акумулятора?

— Певно, що може. Писати на ньому можна будь-де. Можете написати цілу книжку, якщо захочете. Але щоб надіслати повідомлення, вам не досить одного пристрою, екран якого спалахує, коли його вмикаєш. Вам треба бути під’єднаним до аміківської мережі.

— А там немає... я не знаю точно, як це називається... релейна станція? Сигнальна вежа?

Слова ці ще не злетіли з його губ, а Пітер уже розумів, як безглуздо вони звучать. Місцевість, що простяглася перед ними, була голою й порожньою.

— Ні, — відказала Ґрейнджер. — У нас ніколи не було потреби в чомусь такому. Ви ж пригадуєте, спершу поселення було просто біля бази.

Пітер зітхнув і відкинув голову, міцно притиснувшись потилицею до сидіння.

— Мені бракуватиме листування з Беа, — промовив він, радше до себе.

— Ніхто ж не наполягає, щоб ви жили з цими... людьми, — нагадала йому Ґрейнджер. — Це ваш вибір.

Пітер змовчав, але невисловлене заперечення було очевидне, неначе хтось виписав його великими червоними літерами на склі перед ними: ТАКІ РЕЧІ ВИРІШУЄ ГОСПОДЬ.

— Мені подобається їздити, — за якусь хвилину додала Ґрейнджер. — За кермом я розслабляюся. Я могла б возити вас туди й назад кожні дванадцять годин, запросто.

Пітер кивнув.

— Ви мали б змогу щодня листуватися з вашою дружиною, — провадила жінка далі. — Могли б митися, їсти...

— Я певен, що ці люди не дадуть мені померти з голоду чи вкритися брудом, — промовив Пітер. — Той, що виходив нас зустріти, видався мені цілком чистим.

— Воля ваша, — сказала Ґрейнджер і натиснула на педаль газу. Машина стрибнула вперед, наче підстьобнута батогом, а з-під коліс грудками полетіла волога земля.

— Це не моя воля, — відказав чоловік. — Була б моя воля, я пристав би на вашу шляхетну пропозицію. Але я мушу зважати на те, як буде краще для цих людей.

— Бог його знає, як для них краще, — пробурмотіла жінка, а потім, усвідомивши, що сказала, нагородила Пітера широкою ніяковою усмішкою.

Тепер, коли сонце зійшло високо, краєвид уже не був різнобарвним, але зберігав стриману красу, подібну до тієї, яку мають усі безкрайні простори: чи то море, чи небо, чи пустеля. Ні гір, ні пагорбів не було, але поверхня плавно опускалася й підіймалася, побрижена візерунками, схожими на ті, які навіює вітер у пустелях. Грибуваті суцвіття — мабуть, це й були ті білоквіти — яскраво виблискували.