Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Пітер вишкірився й закинув рюкзак до багажника.

— Вал-ді-рі-і-і! — затягнув чоловік, жартома вдаючи оперний баритон. — Вал-ді-ра-а! Вал-ді-рі-і-і! Вал-ді-ра-ха-ха-ха-ха!

— Ну ось, тепер ви глузуєте з одного з моїх кумирів, — упершись руками в боки, мовила Ґрейнджер.

— Вибачте, не зрозумів.

— Із Бінга Кросбі.

Пітер спантеличено глянув на жінку. Сонце досі було низько над землею, і на його тлі силует Ґрейнджер із трикутниками зігнутих рук вимальовувався в ореолі рожевого сяйва.

— Гм... — сказав Пітер. — Хіба Бінг Кросбі також виконував «Щасливого подорожнього»?

— Я думала, це його пісня, — відповіла Ґрейнджер.

— Це старовинна німецька народна пісенька, — сказав чоловік.

— Не знала цього, — мовила жінка. — Я гадала, Бінг — перший, хто її заспівав. Торік її постійно крутили по радіо.

Пітер почухав потилицю, насолоджуючись дивиною, що оточувала його сьогодні звідусіль: безкрає небо з непомірним сонцем, спортивний майданчик під наметом, його дивні нові віряни, що прагнуть зажити плодів Євангелія, і ця суперечка щодо авторства «Щасливого подорожнього». Повітря, скориставшись тим, що чоловік підняв руку, миттєво знайшло новий вхід під його одяг. Повітряні язички торкалися спітнілої западини між лопатками Пітера, звивалися довкола сосків, перелічували ребра.

— Не знав, що Бінг Кросбі знову в моді, — зауважив Пітер.

— Такі артисти поза модою, — палко виголосила Ґрейнджер. — Бездумна танцювальна музика чи дешевий, низькопробний рок нікому більше не потрібні.

Жінка спародіювала чванькуватого рок-музиканта, що смикає струни своєї фалічної гітари. Хоч і зневажливий, жест цей видався Пітерові привабливим: коли тонка рука Ґрейнджер вдаряла по невидимих гітарних струнах, її перса випнулися, і це нагадало чоловікові, якою м’якою й податливою є плоть жіночих грудей.

— Людям це все набридло, — промовила Ґрейнджер. — Вони хочуть щось, у чому відчувається якість, що витримало випробування часом.

— Цілком згоден, — відказав Пітер.

Щойно вони герметично зачинилися в машині й рушили вперед, у дике поле, Пітер знову заговорив про спілкування.

— Ви написали моїй дружині, — сказав він.

— Так, я надіслала їй листа ввічливості. Повідомити, що ви щасливо прибули.

— Дякую. Я теж пишу їй завжди, щойно є змога.