Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Напевно, він почувався поганим духівником, — припустив Пітер.

— Таке йому на думку не спадало. Це була життєрадісна людина. І поява Тартальйоне збадьорила його ще більше. Ці двоє зійшлися дуже добре, розуміли одне одного з півслова. Вони успішно ладнали з інопланетянами, чи тубільцями, чи як ви там хочете їх називати. Досягли неабияких успіхів. Тубільці вивчали англійську, Тартальйоне вчив... те, що там він вчив.

Кілька комах зіткнулися на льоту з машиною, тільця їхні розірвало від удару. Коричнева рідина карлючками поповзла по склу.

— А потім на них щось найшло.

— Може, вони підхопили якусь хворобу?

— Не знаю. Я фармацевт, а не лікар.

— До речі... — сказав Пітер. — Ви знову везете оазянам ліки?

Ґрейнджер спохмурніла.

— Ні, ніколи було забігти в аптеку. Для таких речей потрібний дозвіл.

— Для таких речей, як морфій?

Вона глибоко вдихнула.

— Це не те, про що ви подумали.

— А я вам не казав, про що подумав.

— Ви гадаєте, що ми там роздаємо наркотики. Це не так. Ми даємо їм тільки ліки. Антибіотики, протизапальні засоби, прості анальгетики. Я переконана, що тубільці застосовують їх із правильною метою.

— Я не звинувачую вас ні в чому, — відказав Пітер. — Я просто намагаюся з’ясувати, що ці люди мають, а чого ні. Отже, лікарень вони не мають?

— Гадаю, ні. Із технологіями в них сутужно, — жінка сказала «технольоґіями», наче зумисне додаючи акценту, щоб поглузувати над вимовою іншомовного слова.

— Хочете сказати, вони на первісному щаблі розвитку?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Гадаю, так.

Пітер відкинув голову на спинку сидіння і взявся пригадувати, що йому на цю мить відомо про свою паству. Він зустрічався лише з одним оазянином, а це за будь-якими стандартами було замалою вибіркою. Ця особа мала на собі сукню-балахон із відлогою, нібито ручної роботи. Рукавиці, черевики..? Знову ж таки, робота, схоже, ручна, однак майстерна. Щоб так акуратно зшити шкіру, необхідна швейна машинка, еге ж? Або, може, просто дуже міцні пальці.