Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Що ж, мій милий, мені справді треба бігти, прийняти душ (якщо тільки труби знову не забилися), а потім нашвидкуруч приготувати щось поїсти. Полиці супермаркетів, де мали б лежати мої улюблені заспокійливі ласощі, далі підозріливо порожні (уже багато днів немає навіть тих жахливих, однак рятівних, «маложирних» рулетів), і це штовхає мене в обійми іншого смаколика, такого собі шоколадного еклера з родзинками, місцевої випічки. Може, й на краще: треба ж підтримати місцевого виробника.

На цій напучувальній ноті твоя схвильована й захоплена дружина шле тобі своє велике кохання.

Беа

Пітер спробував пригадати собі місіс Шенкленд. Звичайно, він зустрічався і спілкувався з нею; він зустрічався і спілкувався з усіма вірянами їхньої громади. Однак образ не зринав у пам’яті. Мабуть, він знав її не як місіс Шенкленд. Едіт, Мілісент, Доріс... Схоже на Доріс.

Дорога Беа , — написав Пітер. — Нумо готувати місіс Шенкленд до місії в Китай. За якусь годину вона кількома влучними словами наверне тисячі людей.

А якщо серйозно, події тут почали відбуватися дуже швидко, і може статися так, що якийсь час я не матиму змоги писати тобі. Можливо, навіть декілька тижнів. (Кілька тижнів для тебе — декілька днів для мене, якщо ти розумієш, про що я.) Нас чекає тяжке випробування, але я відчуваю, що Бог зі мною. Як не дивно, водночас мені видається, що АМІК використовує мене в якихось своїх, наразі невідомих мені цілях.

Мені прикро через усю цю таємничість. Так почуватися мене змушує те, що АМІК приховує інформацію про Курцберґа й ухиляється від питань про тубільців загалом.

До мого великого полегшення, я нарешті відійшов від часозсуву — чи як іще назвати цю переміну часових умов? Я певен, що ще трохи поспати мені б не завадило, і я не знаю, як упораюся зі сімдесятьма двома годинами сонячного світла, що чекають на мене, та принаймні відчуття дезорієнтації зникло. Моя сеча досі яскраво-помаранчевого кольору, але я не думаю, що це через зневоднення. Мабуть, це пов’язано з водою. Почуваюся цілком добре. Я відпочив, і тепер мені навіть важко всидіти на одному місці. Загалом, у мені все так і нуртує. Найперше, що я маю намір зробити (щойно завершу цього листа до тебе), — це спакувати речі: нехай мене везуть до поселення (офіційна його назва Сі-2, але дехто називає його Містом Потвор — просто чарівно, еге ж?) і залишають там. Кидають напризволяще, якщо хочеш. То не годиться, коли тебе возять туди-сюди, наче в захисній капсулі, щоб ти нашвидку побачився-привітався, тимчасом як аміківський водій чекає на тебе, припаркувавшись поряд і навіть не вимкнувши двигун. Навіть якби в мене була власна машина, все одно виглядало це б так, ніби я приїжджаю на відвідини і їду геть, коли мені набридне. Хіба ж так личить нести слово Боже? Якщо Господь хоче мене серед цих людей, то я мушу віддати себе на їхню волю.

Гаразд, гаразд, апостол Павло, може, й помилився, коли вирішив лишитися серед коринтян та ефесян, але ж я навряд чи можу стверджувати, ніби перебуваю серед вороже налаштованих до мене людей, адже ж ні? Поки що найворожіше ставлення, якого я зазнав, — це роздратування Северина, коли ми летіли сюди. (До речі, не зустрічав його відтоді.)

Я дуже схвильований перед своїм випробуванням, тому можу заплутатися, забувши, що оповів тобі, а що ні. Як шкода, що ти не поруч зі мною, не бачиш усього цього на власні очі! Не тому, що це позбавило б мене клопоту описувати все тобі (хоча, мушу визнати, мій брак хисту в цій галузі стає дедалі очевиднішим!), а тому, що мені тебе бракує. Прагну відчуття тих миттєвостей, які б ми проживали, дивлячись на них разом. Без тебе мої очі — наче камера спостереження без плівки, яка реєструє все довкола, секунда за секундою, а потім стирає всі зображення, замінюючи їх на нові, жодне не оцінивши належним чином.

Якби ж я міг надіслати тобі світлини чи відео! Як швидко ми звикаємо до того, чим нас забезпечують, і прагнемо БІЛЬШОГО... Пристрій, що дає мені змогу відправляти ці слова через неймовірну відстань, це справжнє диво (блюзнірське твердження?), втім я застосував його декілька разів і вже думаю: чому б не надсилати також світлини?

Пітер уп’явся очима в перламутрово-сірий екран. Посеред плазми висів текст, але, придивившись, можна було побачити своє примарне відображення: вихрувате біляве волосся, великі яскраві очі, високі вилиці. Його обличчя — чуже й знайоме водночас.

Він зрідка дивився в дзеркало. Удома зазвичай Пітер дотримувався переконання, що після того, як він помився, побрився й провів гребінцем по волоссю (просто по прямій, жодних модних зачісок), дзеркало вже ніяк не допоможе йому покращити свій вигляд. Протягом того періоду свого життя, який Пітер змарнував на випивку й наркотики, він не один ранок починав із оглядин свого відображення, оцінюючи пошкодження, завдані попередньої ночі: порізи, синці, почервонілі очі, жовтяниця по шкірі, синюшні губи. Відтоді як він виправився, потреба в цьому зникла; ніяких радикальних змін від часу останньої перевірки статися не могло. Він помічав, що волосся задовге, тільки коли воно починало лізти в очі. Тоді він прохав Беа, щоб вона його підстригла. Про глибокий шрам на переніссі він пригадував, тільки коли після любощів дружина ніжно проводила по ньому пучками пальців і щоразу стурбовано супила чоло, ніби вперше помітила цей шрам. Форма підборіддя ставала для Пітера реальною, тільки коли умощувалась у м’якій западинці її плеча. Шия його матеріалізовувалася лише під її долонею.

Йому бракувало Беа. Боже, як йому її бракувало!

Зараз сухо, — писав Пітер.— Мені сказали, що так буде ще десять годин, потім кілька годин дощитиме, тоді десять годин знову буде сухо, відтак знову дощитиме і так далі. Усе відомо заздалегідь. Надворі тепло, але не спекотно. Тут є комахи, втім вони не кусають. Я щойно добре поїв. Тушковані сочевицю й піту[25]. Дуже ситна їжа, навіть трохи заважка. Піту спечено з місцевих квітів. Сочевиця, гадаю, привезена. Потім я їв шоколадний пудинг, хоча шоколадним він насправді не був. Знаючи твій витончений смак у цій галузі, думаю, перевірки в тебе він би не пройшов. Але мені сподобалося. Може, шоколад був справжній, але пудинг приготовлено з чогось іншого. Мабуть, так і було.

Пітер підвівся з-за столу й підійшов до вікна, підставляючи шкіру під тепле сонячне проміння. Він усвідомлював, що прямокутник затемненого скла показував йому лише крихітний шматочок неба, а втім, складно було охопити зором навіть цю обмежену вікном частинку, залиту невимовно розмаїтими щонайніжнішими кольорами. Беа, отримуючи його послання, також дивитиметься у скляний прямокутник. Вона не побачить нічого з того, що бачить Пітер, навіть його примарного відображення. Лише його слова. Із кожним недосконалим листом його образ у її пам’яті ставатиме дедалі туманнішим, невиразнішим. Їй не лишиться нічого іншого, окрім як уявляти його в порожнечі з усіма цими дивними деталями: пластиковою формою для льоду, склянкою із зеленою водою, мискою тушкованої сочевиці, — що кружляють довкола нього, наче космічне сміття.

Моя кохана Беа, я жадаю тебе. Як же мені хотілося б, щоб ти стояла біля мене, а тепле сонячне проміння бавилося б на твоєму оголеному тілі, а я обіймав би тебе за стан, пестячи твої груди. Я готовий кохати тебе. Як шкода, що ти не можеш пересвідчитися, який я готовий! Я заплющую очі і майже відчуваю, як моє огруддя притискається до твоєї грудної кістки, а твої ноги, вітаючи, обіймають мене.

У Новому Заповіті так мало сказано про тілесне кохання! Переважно це пов’язано з апостолом Павлом, який із тяжким зітханням мовить про нього як про слабкість. Але я певен, що Ісус так не вважав. Це ж бо Він казав про чоловіка й жінку, що стануть одним тілом. Це ж бо Він жалував повій і перелюбників. Якщо Він мав такі почуття до людей, які зловживають тілесною жадобою, чого б Йому бути розчарованим тими, що натомість живуть у щасливому шлюбі? Зауваж, єдине чудо, яке Він сотворив не через «нагальну потребу», а тільки тому, що хотів звеселити людей, було на весіллі. Ми навіть знаємо, що Він не заперечував, коли Його голубила жінка, інакше хіба ж дозволив би Він грішниці в розділі сьомому Євангелія від Луки поцілувати Йому ноги й обтерти їх своїм волоссям? (Такої сексуальної сцени годі відшукати навіть у Пісні над піснями!) Цікаво мені, який вираз був на Його обличчі, коли жінка робила це? На старосвітських релігійних мальованнях Його, без сумніву, зобразили б із кам’яним поглядом удалечінь, наче Він нехтує жінкою, наче нічого не відбувається. Але Ісус не нехтував людьми. Він був лагідний і дбайливий. Він нізащо не змусив би цю жінку почуватися як дурепа.

Я знаю, Іван Богослов сказав: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!»[26] Але ж тут ідеться зовсім про інше, тут мовиться про ВСІ ті мирські речі, якими ми так переймаємося, увесь багаж існування істоти. До того ж, я думаю, Іван Богослов надто суворий до людей. Він гадав, що Друге пришестя станеться за його життя, що воно може прийти будь-якого дня, можливо, завтра по обіді, але запевне не через століття в далекому майбутньому. Усі ранні християни так вважали й через це були нетерпимими до всього, що заважало зосередитися на духовному. Але Ісус розумів — Бог розуміє — що люди, перш ніж померти, мають прожити ціле життя. У них є друзі, є сім’я, робота, діти, яких треба народити й виховати, кохані, яких треба ніжно любити.

Моя люба, сексуальна, дивовижна дружино! Я знаю, душею ти зі мною, але мені сумно через те, що тіло твоє так далеко. Я сподіваюся, ти прочитаєш цього листа після довгого освіжного сну, сповненого добрими сновидіннями (і не перерваного Джошуа!). Мине кілька годин чи днів, і, хоч моє бажання обійняти тебе не здійсниться, та я сподіваюся мати інші втішні вісті.