Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Білоквіт?

— Екстракт рису й цикорію. І так, дрібка білоквіту. Щоб згустити.

— Треба якось спробувати.

— Так, спробувати варто. Не сподівайтеся, що це буде найсмачніший напій у світі і ви не розчаруєтеся.

— Розсудливе мислення на всі випадки життя, — мовив Пітер.

І знову вона поглянула на нього так, ніби він змолов якусь нісенітницю. Він усміхнувся, помахав рукою й пішов геть. Є люди, з якими ніколи не вдається порозумітися, хоч скільки разів ти б не намагався, хоч скільки б вам не довелося пережити разом, і, можливо, Моро була саме такою людиною. Але це не важливо. Як нагадували йому за кожної нагоди аміківці, що проводили з ним співбесіду, сюди він прибув не заради неї.

Не бажаючи повертатися до аміківської бази, Пітер відходив усе далі й далі. Буде халепа, гадав він, якщо він зненацька втомиться або відчує себе кепсько, але він готовий був ризикнути. Однаково незабаром його здоров’я й витривалість будуть випробувані сповна, коли він вирушить до поселення оазян без жодних припасів, окрім Біблії й одягу, що на ньому.

Різко вимальовуючись на обрії, височіли чи то дві силосні вежі, чи то дві димові труби — Пітер не був певен. Судячи з форми, очевидно не Великий Нацицьник, але що саме це було, чоловік не міг сказати. Дим не йшов, тож, можливо, це все ж таки були силосні вежі. Може, Ґрейнджер йому вже розповідала про них, коли супроводжувала від зорельота? Ця начебто розмова між ними, яку Пітер так безглуздо забув, загрожувала набути фантастичних розмірів: велика екскурсія по всіх усюдах із заготовленими відповідями на всі можливі запитання. Варто йому пам’ятати, що має бути межа тому, що Ґрейнджер могла розповісти йому під час першої зустрічі.

Пітер ішов до веж десять хвилин, ішов двадцять, а ті нітрохи не наближалися. Вибрики зорової перспективи. У містах будинки й вулиці дають тобі точніше уявлення того, як близько чи далеко лежить горизонт. Посеред природної, незайманої місцевості ти не маєш жодної зачіпки. Те, що видається одну милю завдальшки, може бути на відстані кількох днів переходу.

Належить берегти сили. Треба повертатися назад, до бази. Одначе, щойно Пітер це вирішив, як помітив машину, котра їхала в напрямку від силосних веж. Це був джип, такий самісінький, як у Ґрейнджер, але коли машина під’їхала ближче, Пітер побачив, що за кермом не вона, а дебела, мужикувата жінка, та, що розмовляла з Бі-Джи в їдальні. Вона плавно зупинила авто просто біля нього й опустила вікно.

— Утікаєте з дому?

Пітер усміхнувся.

— Просто вивчаю місцевість.

Жінка зиркнула на нього.

— Вивчили?

Пітер засміявся.

— Вивчив.

Жінка мотнула головою — мовляв, залазь, що Пітер і зробив. У салоні був безлад: на задньому сидінні місця для нього не знайшлося би. Повітря було вогке — кондиціонер не працював. На відміну від Ґрейнджер, ця жінка очевидно не відчувала потреби уникати оазяного повітря. Шкіра її блищала від поту, а кінчики висвітленого волосся, що злиплися докупи, обважніло повисли.

— Час обідати, — мовила жінка.

— Здається, ми вже щойно обідали, — сказав Пітер. — Чи то був сніданок?