Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Крутяк, Пітере! — гукнув Бі-Джи, не сповільнюючи ритму своєї вправи.

Коли він згинав руку, підіймаючи й опускаючи мішки, передпліччя його ставало завтовшки як Пітерова нога, а вузли м’язів надималися, наче їх накачували помпою. Чоловік був одягнений у мішкуваті шорти, що сягали йому аж до литок, і обтислу, коротку бавовняну майку, крізь яку, наче заклепки, стриміли його соски.

— Ти наче на тяжкій роботі, Бі-Джи, — промовив Пітер.

— А мені все однаково: що робота, що забавка, — відказав йому Бі-Джи.

Моро не зауважила Пітерового приходу, але ж у позиції, в якій вона перебувала, — лежачи навзнак і педалюючи піднятими ногами — це, мабуть, було нелегко. Одягнена вона була в білі жіночі шаровари, що сповзли їй аж на талію, і безрукавку, яка лишала живіт оголеним. Тканина просякла потом, ставши напівпрозорою, дихала ж Моро голосно й ритмічно. Краєвид перед Бі-Джи відкривався безперешкодний.

— Усе торчком, старий, усе торчком! — вигукнув він.

Спершу Пітер сприйняв ці слова за сороміцький каламбур. Це скидалося на ті його масні жарти, якими Бі-Джи сипав іще на кораблі, та й узагалі, відповідало його образові веселого здоровила. Але коли Пітер поглянув на його обличчя, то побачив, що Бі-Джи відсторонено дивиться в нікуди, зосереджений на своїй вправі. Підсвідомо він, може, й відзначав (а може, й ні) Моро як розмиті обриси чогось, що рухається, але як жінку Бі-Джи її не розглядав.

Там була ще одна представниця жіночої статі — висока жилава біла особа з рідким рудим волоссям, зібраним у хвостик. Її ноги звисали кілька дюймів над землею, коли вона витискалася на паралельних брусах. Вона всміхнулася Пітерові, але це була усмішка, мовляв: «Познайомимося як слід іншим разом, коли я не буду такою зайнятою». Двоє незнайомих чоловіків так само були зосереджені на своїх вправах. Один стояв на невисокому постаменті на обертовій основі й, прикипівши очима до своїх ніг, обертав стегнами. Інший сидів на павукоподібній конструкції з багатьма поперечками й торкався обличчям колін. Руки його було сплетено на потилиці в замок, такий міцний, як металеві поперечки, за які він зачепив свої ноги. Чоловік був наче замкнене коло напруги. Він різко кинув тулубом уперед, і здалося, що один із його вузлуватих хребців вискочив із-під шкіри і злетів у небо. Насправді ж то була комаха. Намет став пристановищем для жуків, схожих на коників-стрибунців, які подекуди спокійно сиділи на людях, але переважно просто повзали по парусиновому накриттю, зелені цятки на жовтому полотні.

Тренажерів під тентом стало б на десяток людей. Пітер замислився, чи не було поганим тоном з його боку не приєднатися. Можливо, йому належало вибрати собі пристрій і трохи повправлятися, лише кілька хвилин — достатньо, щоб не видалося, буцімто він прийшов сюди тільки повитріщатися. Але Пітер ніколи серйозно не тренувався й, удаючи, почувався би безглуздо. Хай там як, він був новачком, і люди, мабуть, мали б зрозуміти, що йому треба ознайомитися з місцем.

— Гарна днина, — зауважила Моро.

Вона припинила крутити педалі й переводила дух.

— Не просто гарна. Пречудова, — відказав Пітер.

— Авжеж, — погодилася Моро й відсьорбнула трохи води з пляшки.

Зелена комаха причепилася до її майки, наче брошка, просто межи грудьми. Моро не звертала уваги.

— Кава вивелася? — запитав Пітер.

Вона спантеличено поглянула на нього.

— Яка кава?

— Кава, яку ви пролили через мене.

— А, це... — З виразу обличчя Моро можна було зрозуміти, що відтоді їй трапилося з десяток усіляких справ і випадків, і навряд чи варто сподіватися, щоб вона пам’ятала таку буденну подію.

— То була не кава.