Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Пітера... його спеціально запросив АМІК, — сказала Ґрейнджер. — Він... християнський місіонер. Він хоче... е-е... жити з вами, — вона ніяково глянула на Пітера. — Якщо я правильно все зрозуміла.

— Авжеж, правильно, — жваво відказав Пітер.

Приблизно посередині центральної роззявини на обличчі оазянина була якась блискуча, схожа на печерицю річ. Пітер вирішив вважати це оком і подивився просто в нього, намагаючись щосили випромінювати приязність.

— Я приніс вам благу вість. Найкращу вість із тих, що їх ви будь-коли чули.

Оазянин підвів голову. Два ембріони — ні ж бо, не ембріони, його чоло й щоки, будь ласка! — взялися рум’янцем, виявивши павутину капілярів просто під шкірою. Коли оазянин знову заговорив, голос його звучав зі ще більшим астматичним присвистом, ніж раніше:

— Благу віть? Євангеліє?

На якусь секунду слова повисли в шепіткому повітрі, перш ніж дійшли до Пітера. Він не йняв своїм вухам віри. А тоді помітив, що вдягнуті в рукавички руки оазянина склалися докупи у шпилястій формі.

— Так! — закричав Пітер, а в голові йому запаморочилося з нестямної радості. — Хвала Ісусу!

Оазянин знову обернувся до Ґрейнджер. Руки в рукавичках, що стискали коробку з ліками, тремтіли.

— Ми екали довго на людину Пітера, — сказав він. — Дякуємо тобі, Ґрейнджер!

Нічого більше не пояснивши, він похапцем зник у дверному отворі. Прозорі намистини лише загойдалися за ним.

— А бодай мені! — вигукнула Ґрейнджер, розшморгуючи хустку й обтираючи нею обличчя. — Він ніколи раніше не називав мене на прізвище.

Вони чекали хвилин двадцять. Сходило сонце — скибка блискучого розпеченого апельсина — і на обрії наче надималася величезна бульбашка лави. Стіни будинків світилися, немовби всередині кожної цеглини палав огонь.

Нарешті оазянин повернувся, далі стискаючи в руках пластикову коробочку, тепер уже порожню. Він простягнув її назад Ґрейнджер, дуже повільно й обережно, відпустивши тільки тоді, коли переконався, що жінка міцно її тримає.

— Ліки закінлия ві, — промовив він. — Відійли вередину вдяних.

— Мені шкода, що я так мало привезла, — сказала Ґрейнджер. — Наступного разу привезу більше.

Оазянин кивнув.

— Ми екаємо.

Ґрейнджер, скута і зніяковіла, пішла, щоб покласти коробку назад до багажника. Ледве вона обернулася до них спиною, оазянин приступив до Пітера так, що вони опинилися обличчя до обличчя.

— У тебе є книга?