Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Це не колонія, — промовила інша представниця АМІК з різкими нотками в голосі. — Це спільнота. Ми не вживаємо слова «колонія». І ми не пропагуємо жодних ані віри, ані безвір’я. Ми просто шукаємо найкращих, оце й усе.

— Загалом, пастор саме для персоналу АМІК — ідея непогана, — запевнив його перший співрозмовник. — Особливо якщо він — чи вона — матиме інші корисні навички. Раніше ми час від часу залучали таких осіб до команди, але зараз це не пріоритетно.

— Але моя місія — пріоритетна? — Пітер вимовив це тоді, досі цілком не вірячи в сказане.

— Ми б визначили її як «нагальну», — відповів співрозмовник. — Щиро кажучи, настільки «нагальну», що я мушу вас запитати... — він подався вперед і глянув Пітерові просто в вічі. — Як швидко ви зможете вирушити?

Тепер за наступним поворотом коридору з’явилися легеньке світло і слабкі мелодійні звуки, які Пітер, порозмірковувавши якусь хвилю, визначив як радіомузику. Він пройшов задалеко, проминув свою кімнату і знову опинився в їдальні.

Пітер, удруге зайшовши туди, помітив, що відбулися деякі зміни. Проникливі виспіви примарного голосу Петсі Клайн зникли з ефіру. Їх замінив коктейльний джаз, навдивовижу спокійний. Двоє чорношкірих чоловіків пішли. Китаєць прокинувся й гортав сторінки журналу. Мініатюрна жіночка середнього віку, кореянка чи, може, в’єтнамка, чорноволоса, з пасмом, пофарбованим У помаранчевий колір, замислено споглядала чашку, яку тримала на колінах. Хлопець зі слов’янською зовнішністю далі стояв за барною стійкою. Він, здається, і не помітив, як зайшов Пітер, бо був заворожений грою, в яку бавився двома пластиковими пляшками-вичавлювачами — кетчупом і гірчицею. Він намагався врівноважити їх одна одною, поставивши під кутом так, щоб торкалися лише їхні носики. Його довгі пальці нависли над крихкою конструкцією, готові вхопити пляшечки, коли ті впадуть.

Пітер зупинився у дверях. Він раптом відчув, що його джинсова куртка просякла потом, а волосся мокре як хлющ, і йому стало холодно. Який же безглуздий, мабуть, у нього вигляд! Протягом кількох секунд цілковита чужинність цих людей, Пітерова недоречність серед них ледь не заполонила його душу страхом, паралічем соромливості, жахом, який дитина відчуває, відчиняючи двері до нового класу, повного незнайомців. Але потім Господь заспокоїв його, вселивши в нього мужність, і Пітер ступив уперед.

— Привіт усім! — промовив він.

5

Щойно він зрозумів, що це таке

Усі чоловіки й усі жінки нагі перед Богом. Одяг — лише фіговий листок. А тіла під ним — тільки ще один шар одежі, вбрання з плоті, із непрактично тонким шкірним покривом різноманітних відтінків рожевого, жовтого й коричневого. Справжня лише душа. Коли поглянути з цього боку, ніколи не виникне такого відчуття, як ніяковість на людях, сором’язливість чи збентеження. Усе, що треба зробити, — це привітати ближнього свого.

Почувши Пітерове вітання, Станко поставив пляшки рівно, звів очі й усміхнувся. Китаєць у відповідь підняв догори великий палець. А жінка, що дрімала з розплющеними очима, на свою біду, сполохнулася і, сіпнувши ногами, розілляла каву собі на коліна.

— Ой лихо! — скрикнув Пітер і кинувся до неї. — Мені так шкода! Жінка тепер уже цілком прокинулася. На ній, як і на Ґрейнджер, були простора блуза-спецівка й широкі брюки, лише іншого, бежевого, кольору. Пролита рідина розтеклася великою коричневою ляпкою.

— Усе гаразд, усе гаразд, — сказала жінка. — Воно не гаряче. Щось пролетіло повз Пітерове обличчя й упало їй на коліна.

Кухонний рушник, який кинув Станко. Жінка спокійно взялася витирати. Вона підняла поділ блузи, під яким на її тонких бавовняних брюках виявилися дві вологі плями.

— Я можу чимось допомогти? — запитав Пітер.

Вона засміялася.

— Гадаю, що ні.

— Моя дружина проти кавових плям використовує оцет, — сказав Пітер, не зводячи очей з її обличчя, щоб вона не подумала, ніби він видивляється на її стегна.

— Це не справжня кава, — відповіла жінка. — Не турбуйтеся.