Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Це був формальний папір, написаний юристами-параноїками, які ніколи тут не були. Я ж людина добра, я живу в цьому світі, я зустрічала вас, коли ви вийшли з корабля, і пообіцяла, що пильнуватиму вас. Це я й роблю.

— Я це ціную, — мовив Пітер.

— Мені не байдуже на людей, — провадила далі жінка. — Через це часом потрапляю в халепи.

— Мені не хотілося б, щоб ви потрапили в халепу через мене, — сказав Пітер.

Їдальня перед ними світилася моторошним сяйвом. Здавалося, в темряві просто на них несеться ще одна машина і лобове зіткнення неминуче. Пітер шкодував, що довелося повернутися так рано.

— Я сподіваюся, ви розумієте, що я не приїхав сюди сидіти й читати журнали в кафе. Я хочу знайти жителів Оази, хай де б вони не були. Можливо, я житиму разом із ними, якщо вони дозволять. Тож вам буде непросто... гм... пильнувати мене.

Жінка скерувала машину в гараж; вони приїхали.

— На всяку справу свій час.

— Я сподіваюся, що час на неї настане дуже скоро, — відказав Пітер, далі підтримуючи безтурботний тон. — Якомога скоріше. Я не хочу видатися нахабою... але буду. Коли ви зможете вивезти мене звідси?

Жінка, вимкнувши двигун, прибрала свої тендітні ноги з педалей.

— Дайте мені годину, щоб усе приготувати.

— Приготувати? Що?

— Щось поїсти. Як ви помітили, в їдальні їжу зараз не видають.

Пітер кивнув, і лоскітлива цівка поту стекла його обличчям.

— Я ніяк не можу втямити, як люди тут дають собі раду зі зміною дня й ночі, коли темно три доби поспіль. Я маю на увазі, зараз формально ніч, так?

— Так, ніч. — Вона потерла очі, обережно, щоб не змістити лінзи.

— То ви просто дозволяєте годиннику вирішувати, коли день починається, а коли закінчується?

— Авжеж. Гадаю, це не надто відрізняється від життя за Північним полярним колом. Ти підлаштовуєш свої ритми сну так, що прокидаєшся, коли прокидаються всі решта.

— А як щодо тих хлопців, які зараз в їдальні?

Жінка знизала плечима.