Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Я виховувався у прийомній родині, в сім’ї німецького військового, що служив у Ченду. Пізніше, коли мені було чотирнадцять, вони переїхали до Сінгапуру. — Вернер замовк, а потім, щоб не залишати жодних сумнівів, додав: — Разом зі мною.

— Мабуть, дуже незвична історія для Китаю.

— Статистики я вам не наведу, але певен, що так. Дуже незвична. Добрі вони люди.

— А як вони поставилися до того, що ви тут?

— Вони померли, — не змінившись на обличчі, відказав Вернер. — Незадовго до того, як мене обрав АМІК.

— Мені прикро це чути.

Вернер кивнув, наче погоджуючись, що, так, смерть його названих батьків — це, врешті-решт, прикра подія.

— Вони були добрі. Підтримували мене. Багато хто з тих, що тут, і цього не мали. На відміну від мене. Мені ще поталанило.

— А ви підтримуєте зв’язок із кимось, хто лишився там, удома?

— Я з багатьма зв’язався би. Милі люди.

— Може, з кимось особливим?

Вернер стенув плечима.

— Я б не виокремлював когось одного над іншими. Усі вони унікальні, знаєте. Талановиті. Декому я багато чим завдячую. Вони, так би мовити, допомогли мені. Підказали, познайомили з... можливостями.

Погляд його потьмянів, коли він на мить поринув у далеке минуле.

— Коли ви повертаєтеся? — запитав Пітер.

— Коли повертаюся? — Вернерові знадобилося дві-три секунди, щоб зрозуміти питання, так, наче Пітер вимовив його зі страшенно нерозбірливим акцентом. — Найближчим часом не планую. Дехто, ось як, наприклад, Северин, ганяють туди-сюди, сюди-туди кожні кілька років. А спитати б — навіщо? Треба три-чотири роки, щоб увійти в ритм: акліматизуватися, набути досвіду, визначити пріоритети. Це великий проект. За якийсь час ти досягаєш віхи, звідки ти бачиш, що все поєднано одне з одним. Ти бачиш, як робота інженера пов’язана з роботою сантехніка, і електрика, і кухаря, і... садівника.

Чоловік склав купкою свої пухкі руки, ніби охопивши ними невидиму сферу, щоб позначити певний принцип усезагальної цілісності.

Раптом Вернерові долоні стали наче роздиматися, збільшуватися. Кожен палець став завтовшки з руку дитини. Обличчя його також змінило форму, на ньому проросло безліч очей і ротів, які, вирвавшись із тіла, роєм закружляли кімнатою. Потім щось ляснуло Пітера по чолу. Це була підлога.

Через декілька секунд — а може, хвилин — дужі руки підхопили Пітера попід плечі й перевернули горілиць.

— Із тобою все гаразд? — спитав Станко, на диво незворушний, дарма що стіни й стеля крутилися довкола нього в божевільному танку.