Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Станко має бути там, бо це його нічна зміна. Щодо інших... ну, в людей трапляється безсоння. Або ж їм подобається ночувати деінде.

— А жителі Оази... е-е... тубільці? Вони сплять зараз? Я про те, чи не треба нам зачекати, доки зійде сонце?

Жінка глянула Піту в обличчя незмигним роздратованим поглядом.

— Я не маю жодної гадки, коли вони сплять. І чи вони взагалі сплять. По правді вам сказати, я не знаю про них майже нічого, хоча, мабуть, знаю більше, ніж будь-хто тут. Про них... важко щось дізнатися. Я не певна, чи вони хочуть, щоб про них щось дізналися.

Пітер усміхнувся.

— Хай там як... я тут саме для того, щоб дізнатися, які вони.

— Що ж, — зітхнула Ґрейнджер. — Це ваша робота. Але у вас стомлений вигляд. Ви певні, що достатньо відпочили?

— Зі мною все гаразд. А як щодо вас?

— Теж порядок. Кажу ж, мені потрібна година. Якщо за цей час ви зміните свою думку і схочете ще трохи поспати, дайте мені знати.

— А як мені це зробити?

— «Пострілом». Клацніть по іконці АМІК і у випадному меню виберіть зі списку моє ім’я.

— Приємно чути, що тут є бодай якесь меню, з якого можна щось вибрати, — ці слова мали показати Пітерове розчарування їдальнею, але щойно вони зірвалися з губ, як він занепокоївся, щоб Ґрейнджер не зрозуміла їх хибно.

Жінка відчинила свої дверцята, Пітер зробив те саме зі свого боку, і вони ступили у вологу вируючу пітьму.

— Може, ще щось порадите? — гукнув він поверх машини.

— Пораджу, — відізвалася вона. — Забудьте про джинсівку.

Що це, сила переконання? Коли Ґрейнджер казала Пітерові, що він має втомлений вигляд, він почувався добре, але тепер утома охопила його. Разом зі спантеличенням. Надмірна вологість немов просякала до мозку й туманила думки. Він сподівався, що жінка проведе його до кімнати, але вона цього не зробила. Тільки впустила крізь інші двері, не ті, через які він виходив, і за якусь мить, кинувши: «До побачення!» — лишила самого на Т-подібному розгалуженні коридору.

Пітер пішов у напрямку, протилежному тому, який обрала Ґрейнджер, як вона очевидно й очікувала від нього, однак він не мав чіткого уявлення, куди прямує. У переході було порожньо й тихо, і він не міг пригадати, чи колись тут уже проходив. Стіни були яскравого блакитного кольору (що ставав дещо темнішим за тьмяного освітлення), але, поза тим, нічим не примітні, без жодних знаків чи вказівників. Не те щоб Пітер мав підстави очікувати на вказівник до свого номера. На одній співбесіді йому чітко дали зрозуміти, що його «жодним чином» не вважатимуть офіційним пастором бази і він не повинен дивуватися, якщо в його послугах тут не буде нагальної потреби. Усі його обов’язки стосуються тубільних жителів. Власне кажучи, так його роботу й було зазначено в контракті: «Проповідник (християнський) для тубільного населення».

— Але у вас, певна річ, є священик для потреб аміківців, адже ж так? — поцікавився Пітер.

— Власне, наразі ні, — відповів його співрозмовник.

— Отже, колонія офіційно атеїстична? — запитала Беа.