Розділ 5 Січень 1941 року

— Перепрошую?

— Тобі вісімнадцять років. А не шістнадцять, як ти вказав.

Вернер украй здивований. Абсурдність цього очевидна: він і досі менший за більшість чотирнадцятирічних.

— Наш колишній викладач технічних наук, доктор Гауптман, звернув нашу увагу на цю розбіжність. Він розпорядився, щоб тебе послали до спеціальної дивізії вермахту, яка займається технічним обладнанням.

— До дивізії, пане помічник коменданта?

— Ти потрапив сюди обманом. — Його голос масний і задоволений, підборіддя в нього нема взагалі.

За вікном шкільний оркестр завчає тріумфальний марш. Вернер дивиться на хлопця нордичної зовнішності, що похитується під вагою своєї труби.

— Комендант прагнув ужити дисциплінарних заходів, але доктор Гауптман припустив, що тобі не терпітиметься застосувати свої вміння на службі райхові.

Із-за крісла заступник дістає складену уніформу — шиферно-сіру, з орлом на грудях і стрічкою на комірці. Далі — зелено-чорну каску завбільшки з відерце для вугілля, явно завелику.

Оркестр трубить, а тоді змовкає. Керівник оркестру викрикує імена.

— Тобі дуже пощастило, кадете, — каже заступник коменданта. — Служити — це честь.

— Коли, пане помічник коменданта?

— Ти дістанеш вказівки впродовж двох тижнів. На цьому все.

Бретань розцвітає, на узбережжя наступає сирість. Туман над морем, туман на вулицях, туман у голові. Мадам Манек нездужає. Коли Марі-Лор прикладає долоню до грудей мадам, здається, звідти струменить тепло, наче вона зварюється всередині. На неї все накочують і накочують хвилі кашлю.

— Я наглядаю за сардинами, — марить мадам, — і за термітами, і за воронами…

Етьєн викликає лікаря, який приписує спокій, аспірин й ароматні фіалкові драже. Марі-Лор сидить біля мадам у найважчі часи, у дивні години, коли долоні літньої жінки стають холодні й вона говорить про те, що керує світом. Це вона всім керує, але про це ніхто не знає.

— Це важезний тягар, — каже вона, — відповідати за кожнісіньку дрібничку, за кожного новонародженого, за кожен листок, що впав із дерева, за кожну хвилю, що розбивається об берег, за кожну мураху, що поспішає в мурашник.

Десь глибоко в голосі мадам Марі-Лор чує воду: атоли, архіпелаги, лагуни й фіорди.

Етьєн виявляється турботливим доглядачем. Обтирання, бульйон, час від часу — сторінка з Пастера чи Руссо. Він точно пробачив їй усі проступки, теперішні й колишні. Етьєн загортає мадам у ковдри, але часом вона труситься так сильно, що він забирає з підлоги великий важкий килимок із клаптиків і накриває її.

Моя люба Марі-Лор!