Розділ 5 Січень 1941 року

Для Марі-Лор пообіддя стають довші, самотніші. Якогось вечора вона сидить за кухонним столом, а її двоюрідний дід читає вголос.

— «Живучість ікри молюсків перевищує очікування. Ми спостерігали випадки, коли певні види молюсків замерзали в суцільному льоду й усе одно поновлювали активність, коли на них починало діяти тепло».

Етьєн змовкає.

— Треба приготувати вечерю. Навряд чи мадам сьогодні повернеться.

Обоє не зрушуються з місця. Він читає ще одну сторінку.

— «Їх роками тримали в контейнерах для пігулок, але все одно під дією вологи вони рухалися, на вигляд такі ж здорові, як завжди… Мушля може бути розбита й навіть без кількох шматків, і все одно через певний проміжок часу пошкоджені частини відновляться нашаруванням матерії на розбиті місця».

— Я ще не зовсім безнадійний! — сміється Етьєн.

Це нагадує Марі-Лор, що її двоюрідний дід не завжди такий боязкий, що до цієї війни, й до попередньої теж, він мав інше життя, що він теж колись був молодим, що любив світ, у якому жив, так само, як вона тепер.

Урешті мадам Манек заходить у кухонні двері, замикає їх за собою, Етьєн досить холодно бажає їй доброго вечора, і за якусь мить мадам Манек йому відповідає. Десь у місті німці завантажують зброю чи п’ють бренді, а історія перетворилася на нічний кошмар, із якого Марі-Лор відчайдушно хочеться прокинутися.

Мадам Манек бере каструлю з навісної полиці й наливає в неї води. Її ніж падає в щось, на звук схоже на картоплю, й лезо ножа б’ється об дерев’яну дошку для нарізання, що лежить під нею.

— Будь ласка, мадам, — просить Етьєн. — Дозвольте мені. Ви дуже втомилися.

Але він не підводиться, і мадам Манек і далі нарізає картоплю, а коли закінчує, Марі-Лор чує, як вона спихає шматки картоплі у воду тупою стороною ножа. Через напруження в кімнаті в Марі-Лор паморочиться в голові, наче вона відчуває, як обертається планета.

— Потопили сьогодні субмарину-другу? — мимрить Етьєн. — Висадили в повітря німецький танк?

Мадам Манек стукає дверима холодильника. Марі-Лор чує, як вона копирсається в шухляді. Загоряється сірник, запалюється сигарета. Незабаром перед Марі-Лор з’являється миска недовареної картоплі. Вона мацає стіл навколо себе, шукаючи виделку, але не знаходить.

— Етьєне, ви знаєте, що буде, — питає мадам Манек з іншого боку кухні, — якщо кинути жабу в каструлю з кип’ятком?

— Я певний, що ви нам розкажете.

— Вона вистрибне. А знаєте, що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.

Одинадцятирічний хлопчик у повному парадному однострої повідомляє Вернеру, що його викликають до кабінету коменданта. Вернер чекає на дерев’яній лавці, відчуваючи все сильнішу паніку. Напевно, вони про щось підозрюють. Може, дізналися щось про його батьків, щось таке, про що навіть він не знає, щось жахливе. Він згадує, як єфрейтор прийшов до сиротинцю й повів його до будинку гера Зідлера: упевненість у тому, що знаряддя райху бачать крізь стіни, крізь шкіру, заглядають у самісіньку душу.

Через кілька годин заступник коменданта кличе його всередину, опускає авторучку й дивиться на Вернера зі свого боку столу так, наче він — це ще одна з багатьох різноманітних дурних проблем, яку тому доведеться владнати.

— Нашу увагу привернули до того факту, що твій вік, кадете, був записаний неправильно.