Розділ 5 Січень 1941 року

Але мадам Манек не сміється, як того очікувала Марі-Лор. Вона взагалі мовчить. Чути лише її хрипке дихання.

— Я вас образила, мадам?

— Ні, дитино.

— Ми в небезпеці?

— Не більше, ніж завжди.

Трава гойдається й хилиться до землі. Іржуть коні. Мадам Манек переходить на шепіт:

— Тепер, коли я про це подумала, мені здається, що на небесах десь як оце тут.

Вернер витрачає останні гроші на залізничний квиток. Пообіддя досить ясне, але Берлін ніби не хоче приймати сонячне світло, немов його будівлі стали похмуріші, брудніші й більше заплямовані, відколи він востаннє тут бував. Однак, напевно, це не місто змінилося, а очі, що дивилися на нього.

Замість того щоб відразу натиснути на кнопку дзвоника, Вернер тричі обходить квартал. Вікна квартир усі однаково темні: чи то неосвітлені, чи затулені, йому важко сказати. У якийсь момент під час кожного обходу він проминає вітрину, повну голих манекенів, й хоча кожного разу він знає, що це просто обман світла, вони мимоволі ввижаються йому трупами, підвішеними за дроти.

Урешті-решт він дзвонить у квартиру номер два. Ніхто йому не відповідає, і він помічає, що їхня табличка більше не під номером два. Їхнє прізвище під номером п’ять.

Він дзвонить. Ізсередини лунає дзвінок у відповідь.

Ліфт не працює, тож він підіймається пішки.

Двері відчиняються. Фанні. З пухким обличчям і висячою шкірою під руками. Вона дивиться на нього так, як одна невільна людина на іншу, а тоді з бокової кімнати виходить Фредерікова матір, вбрана в тенісний костюм.

— Ой, Вернер…

Вона відразу ціпеніє. Навколо елегантні меблі, деякі з яких загорнуті в товсті вовняні ковдри. Чи звинувачує вона його? Чи вважає частково відповідальним? Може, так і є? Але потім вона пробуджується, цілує його в обидві щоки, і її горішня губа трохи дрижить. Як наче його з’ява заважає їй відгороджуватися від того, від чого їй хочеться відсторонитися.

— Він тебе не впізнáє. Не старайся йому нагадати. Це його тільки засмутить. Але ти приїхав. Напевно, це добре. Я саме збиралася йти, перепрошую, що не можу лишитися. Проведи його, Фанні.

Служниця веде його у велику вітальню з гіпсовою ліпниною на стелі й стінами, пофарбованими в ніжно-блакитний колір. Картини ще не повісили, полиці чекають порожні, на підлозі стоять відриті картонні коробки. Фредерік сидить у глибині кімнати за столом зі скляною кришкою. І хлопець, і стіл серед безладу здаються маленькими. Його волосся зачесане на один бік, а вільна бавовняна сорочка зіжмакалася за плечима й комірець сидить косо. Він не підводить на гостя очей.

На ньому ті самі окуляри з чорною оправою. Хтось його годував — на скляній поверхні лежить ложка, а згустки каші пристали до Фредерікових вусів і серветки — вовняного рушничка із зображенням радісних рожевощоких дітей у сабо. Вернерові несилана той рушничок дивитися.

Фанні нагинається, заштовхує ще три ложки каші у Фредеріків рот, витирає його підборіддя, складає серветку і виходить кудись через обертові двері — напевно, на кухню. Вернер стоїть, схрестивши руки поперед себе.

«Рік. Навіть більше. Фредерікові тепер треба голитися, — усвідомлює Вернер. — Або ж комусь робити це за нього».