Розділ 5 Січень 1941 року

— Можеш іти, — дозволяє доктор Гауптман.

Вернер виходить у коридор. Надворі, на припорошеному снігом дворику, тридцять першокурсників бігають на місці, видихаючи струмені повітря, що швидко зникають. Повнощокий, гладко виголений, відразливий Бастіан щось кричить. Він піднімає одну коротеньку руку, й хлопці повертаються на п’ятах, піднімають гвинтівки над головами й біжать на місці ще швидше, а їхні коліна відблискують у місячному світлі.

У будинку номер чотири по рю Воборель лунає електричний дзвоник. Етьєн Леблан, мадам Манек і Марі-Лор припиняють жувати водночас із однаковою думкою: «Мене викрили». Передавач на горищі, жінки на кухні, сотні походів на пляж.

— Ви когось чекаєте? — питає Етьєн.

— Нікого, — відповідає мадам Манек.

Її подруги підійшли б до задніх дверей.

Дзвоник лунає знову.

Вони втрьох ідуть у хол, мадам Манек відчиняє двері.

Французькі поліціянти, двоє. Пояснюють, що прийшли на прохання від паризького Національного музею природничої історії. Різкий стукіт їхніх чобіт по дощаній підлозі холу такий гучний, що аж наче стрясає віконне скло. Один із них щось їсть — яблуко, вирішує Марі-Лор. Інший пахне лосьйоном після гоління. І смаженим м’ясом. Ніби вони прийшли з бенкету.

Усі п’ятеро — Етьєн, Марі-Лор, мадам Манек і двоє чоловіків — сідають на кухні за квадратний стіл. Поліціянти відмовляються від рагу. Перший прокашлюється.

— Правомірно чи ні, — починає він, — але його засудили за крадіжку і змову.

— Усіх в’язнів, політичних і неполітичних, — продовжує другий, — примушують до робіт, навіть якщо цього не було у їхньому вироку.

— Із музею писали наглядачам і начальникам в’язниць по всій Німеччині.

— Ми ще не знаємо, у якій саме він в’язниці.

— Ми думаємо, що в Брайтенау.

— Ми певні, що вони не влаштовували трибуналу.

Етьєнів голос спіраллю піднімається з-за спини Марі-Лор.

— Це хороша в’язниця? Тобто, одна з кращих?

— Боюся, не буває хороших німецьких в’язниць.

Дорогою проїжджає вантажівка. Море огортає Пляж дю Моль за п’ятдесят метрів від них. Вона думає: «Вони кажуть лише слова, а що таке слова, якщо не звуки, звуки, витворені з подиху, невагомі випари, видихнуті в повітря на кухні, де вони розчиняються й зникають». А вголос каже: