Розділ 5 Січень 1941 року

Фредерік піднімає олівця, розглядає його, а тоді знову опускає.

— Менш ніж за тиждень.

Фредерік рухає щелепами, наче жує повітря.

— Ти сьогодні гарна, — каже він. Він не дивиться на Вернера, а його вимова схожа на стогін. — Ти сьогодні гарна, дуже гарна, мамо.

— Я не твоя мама, — шипить Вернер. — Годі тобі вже.

На Фредеріковому обличчі немає й сліду обману. Десь на кухні прислухається служниця. Більше не чути нічого: ні транспорту, ні літаків, ні потягів, ні радіо, ні примари фрау Шварценберґер, що стукотіла б кліткою ліфта. Ні скандування, ні пісень, ні шовкових транспарантів, ні оркестрів, ні труб, ні матері, ні батька, ні коменданта зі слизькими пальцями, що проводить ними по його спині. Місто здається зовсім завмерлим, наче всі слухають, чекаючи, доки хтось зробить промах.

Вернер кидає погляд на блакитні стіни й згадує «Птахів Америки»: жовтоголову квакву, кентуккійського маскового співуна, червоно-чорну пірангу, кожну чудову пташку за пташкою, а Фредерікові очі втуплені у якусь жахливу порожнечу; у кожному оці в нього — ставок зі стоячою водою, у який Вернер не має сили зазирнути.

Наприкінці червня 1942 року Марі-Лор, прокинувшись, уперше після хвороби мадам Манек не знаходить її на кухні. Невже вона вже пішла на ринок? Марі-Лор стукає у її двері, чекає впродовж ста ударів серця. Вона відчиняє задні двері й гукає мадам надворі. Прекрасний теплий червневий світанок. Голуби й коти. Хрипкий сміх у сусідньому вікні.

— Мадам!

У неї прискорюється серцебиття. Вона знову стукає у двері кімнати мадам Манек.

— Мадам!

Увійшовши, вона спочатку чує хрип. Наче в легенях літньої жінки слабкі хвилі перекочують камінці. З ліжка підіймається кислий сморід поту й сечі. Вона знаходить обличчя мадам. Щока старенької така гаряча, що Марі-Лор відсмикує пальці, мов обпечена. Вона видирається нагору, зашпортуючись, гукає:

— Діду! Діду!

Увесь будинок у її уяві червоніє, дах починає диміти, стіни облизує полум’я.

Етьєн присідає біля мадам на своїх хрустких колінах, кидається до телефона й каже кілька слів. Миттю вертається до ліжка. Упродовж години кухню заповнюють жінки: мадам Руель, мадам Фонтіну, мадам Ебрар. На першому поверсі стає надто тісно, Марі-Лор ходить сходами вгору-вниз, вгору-вниз, наче по верхівці якоїсь величезної мушлі. Лікар приходить і йде. Іноді котрась із жінок обіймає Марі-Лор за плечі кістлявою рукою, і точно о другій годині, коли пролунали церковні дзвони, лікар повертається з чоловіком, який не каже нічого, крім «Добридень», і має запах землі й конюшини. Він піднімає мадам Манек і виносить її на вулицю й кладе на воза, наче мішок вівса. Цокання конячих підків віддаляється, лікар знімає простирадла, Марі-Лор знаходить Етьєна на кухні в кутку, де той шепоче:

— Мадам померла, мадам померла.