Розділ 5 Січень 1941 року

Фредерік не приходить ні на сніданок, ні на поетику, ні на ранкові польові заняття. Кожна почута Вернером версія містить якісь хиби чи суперечності, наче правда — це машина з невідповідними деталями. Спочатку він чує, що група хлопців витягнули Фредеріка надвір, повставляли у сніг смолоскипи й наказали йому в них стріляти, щоб довести, що він має нормальний зір. Далі Вернер чує, що хлопці принесли Фредерікові таблиці для перевірки зору й примусово заштовхали йому в рот, коли той не зміг ці таблиці прочитати.

Але яке значення тут має правда? Вернер уявляє, як двадцять хлопців оточили Фредерікове тіло, мов щури; він бачить товсте, лискуче обличчя коменданта, у якого шия не поміщається в комірі; він сидить, опершись ліктем на якомусь дубовому троні з високою спинкою, доки калюжа крові повільно розливається підлогою, піднімається йому до щиколоток, до колін…

Вернер пропускає обід і заціпеніло йде до шкільного медпункту. Він ризикує бути залишеним після занять, якщо не гірше. Сонячний ясний полудень, але його серце повільно стискають лещата; і все навколо повільне й гіпнотичне; і він споглядає, як піднімаються його руки, як він відчиняє двері, так, наче дивиться крізь кількаметровий шар води.

Єдине ліжко, заляпане кров’ю. Кров на подушці, на простирадлах і навіть на емальованому металевому каркасі. У мисці — рожеві ганчірки. На підлозі — напіврозмотаний бинт. Забігає медсестра й кривиться, побачивши Вернера. Окрім кухарок, вона в школі єдина жінка.

— Чому стільки крові? — питає він.

Вона прикладає до губ чотири пальці. Напевно, вагається, чи сказати йому, чи вдати, що не знає. Звинувачення, звільнення чи співучасть.

— Де він?

— У Ляйпцигу. На операції.

Вона торкається круглого білого ґудзика на халаті, можливо, надміру тремтячим пальцем. Окрім цього, вона поводиться дуже суворо.

— Що сталося?

— Хіба ти не мав би бути у їдальні?

Щоразу, як моргає, він бачить чоловіків зі свого дитинства: звільнених шахтарів, що волочилися темними вулицями; чоловіків, у яких за пальці — гаки, а в очах — порожнеча; він бачить Бастіана, який стоїть над укритою парами річкою, а навколо нього падає сніг. «Фюрер, народ, райх. Загартуй своє тіло, загартуй свою душу».

— Коли він повернеться?

— Ой, — виривається в неї, і вона хитає головою.

Синя мильниця на столі. Над ним — старий портрет якогось офіцера в облущеній рамі. Ще одного хлопця, якого відправили на смерть, прогнавши через цю школу.

— Кадете?

Вернерові доводиться сісти на ліжко. Обличчя медсестри наче грає одразу кілька ролей — маска поверх маски поверх маски. Що цієї миті робить Юта? Витирає носа якомусь плаксивому немовляті, збирає газети, слухає виступ армійських медсестер чи штопає ще одну шкарпетку? Молиться за нього? Вірить у нього?

Він думає: «Я ніколи не зможу їй про це розказати».

Люба Марі-Лор!

Зі мною в камері переважно добрі люди. Деякі розповідають жарти. Ось один із них: ви чули про фіззарядку від вермахту? Так, щоранку піднімаєш руки за голову й тримаєш їх так цілий день!