Розділ 5 Січень 1941 року

— Це лише числа, — каже він так тихо, щоб не почув Гауптман.

— Чиста математика, кадете, — додає Вернер, перекривляючи Гауптманову уривчасту вимову. Він притискає пальці однієї вбраної в рукавичку руки до пальців іншої, п’ять до п’яти. — Ти маєш привчити себе так думати.

Це вперше Вернер почув, як Фолькгаймер сміється, і зі сміхом змінюється його вираз; він стає не такий грізний, а більше схожий на доброзичливу велетенську дитину. На себе, коли слухає музику.

Увесь наступний день утіха від успіху не покидає Вернера; спогад про те, як йому здавалося, майже божественним повертатися до замку поряд із великим Фолькгаймером, іти повз замерзлі дерева, повз кімнати зі сплячими хлопцями, що лежать, мов злитки золота в сейфі. Вернер відчував майже батьківське бажання їх захистити, коли роздягався біля своєї койки, доки Фолькгаймер і далі тупцяв у бік гуртожитку для старшокласників, огр серед янголів, сторож, що вночі йде між могильних плит.

Марі-Лор сидить у своєму звичному куточку на кухні, найближчому до вогню, і слухає нарікання подруг мадам Манек на життя.

— А які ціни на макрель! — вигукує мадам Фотіню. — Наче її привозять із Японії!

— Я вже й не згадаю, — зітхає мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, — як смакує нормальна слива.

— А ці сміхотворні талони на взуття, — скаржиться мадам Руель, дружина пекаря. — Тео в черзі три тисячі п’ятсот перший, а вони не викликали ще чотирьохсотого!

— Борделі тепер не тільки на рю Тевенар, повіям здають ще літні апартаменти.

— Великий Клод і його дружина стали ще грубіші.

— А от у проклятих бошів світло горить цілий день!

— Якщо я ще один вечір просиджу замкненою в домі зі своїм чоловіком, то збожеволію!

Вони вдев’ятьох розмістилися за квадратним столом, притискаючись одна до одної коліньми. Продуктові картки, жахливі десерти, дедалі нижча якість лаку для нігтів — ці злочини позбавляють їх душевного спокою. Чути так багато людей в одній кімнаті збентежує й збуджує Марі-Лор: вони то легковажно говорять про серйозне, то похмуро замовкають, відсміявшись після почутого жарту. Мадам Ебрар побивається, що ніде не знайти тростинового цукру. Інша жінка жаліється на те, як розсипається тютюн, і на півслові переходить до лементу з приводу феноменального розміру парфумерового заду. Від них пахне черствим хлібом, душними вітальнями, набитими темними масивними бретонськими меблями.

— Он дочка Готьє збирається заміж, — розповідає мадам Руель. — Сім’ї довелося перетопити все своє золото, щоб зробити їй обручку. Окупаційна влада обкладає золото тридцятивідсотковим податком. Робота ювеліра обкладається таким же. Після того, як вони йому заплатили, від обручки вже нічого не лишилося!

Обмінний курс знущальний, ціни на моркву — захмарні, скрізь лицемірство. Урешті мадам Манек замикає двері на засув і прокашлюється. Жінки замовкають.

— Це ж ми забезпечуємо їхній побут, — каже мадам Манек. — Ваш син, мадам Гібу, ремонтує їхнє взуття. Мадам Ебрар, ви й ваші доньки сортуєте їхню пошту. А хліб вони собі купують у вашій пекарні, мадам Руель.

Повітря наелектризоване; у Марі-Лор з’являється таке відчуття, наче вони спостерігають, як хтось ковзає по тонкій кризі або тримає долоню над полум’ям.

— І до чого ви ведете?

— Що ми маємо щось робити.

— Підкладати їм бомби в черевики?