Розділ 5 Січень 1941 року

Ха-ха. Мій янгол пообіцяв мені доставити цього листа, хоч і сильно ризикував. Проводити трохи часу не в «готелі» — цілком безпечно й приємно. Ми тепер будуємо дорогу, й робота мене тішить. Я стаю сильніший. Сьогодні я бачив дуба, що прикидався каштаном. Здається, він називається каштановим дубом. Я з великою приємністю розпитаю про нього ботаніків із саду, коли ми повернемося додому.

Сподіваюся, ви з мадам та Етьєном і далі будете мені надсилати посилки. Кажуть, що кожному дозволять отримати по одній, тож із часом щось та прийде. Сумніваюся, що мені дозволять залишити собі хоч якісь інструменти, але це було б чудово. Ти ніколи не повіриш, як тут гарно, ma chérie, і як далеко ми від небезпеки. Ми в неймовірній безпеці, й у більшій не можемо бути.

Твій Papa

Літо. Марі-Лор сидить в альтанці за бібліотекою з мадам Манек і божевільним Убером Базеном. Крізь свою мідну маску, прожовуючи суп, Убер каже:

— Я хочу вам дещо показати.

Він веде їх, на думку дівчинки, по рю дю Боєр, хоча це може бути рю Венсан де Гурне чи рю дес От Саль. Вони доходять до міської стіни і звертають праворуч на вуличку, де Марі-Лор ще ніколи не бувала. Спускаються двома сходинками, проходять крізь завіску з висячого плюща, і мадам Манек питає:

— Убере, куди ви нас ведете?

Доріжка стає все вужча й вужча, аж доки їм доводиться йти в колосок, з обох боків закінчуються стіни, й тоді вони зупиняються. Марі-Лор відчуває, як, торкаючись їхніх плечей, угору піднімаються кам’яні брили. Здається, вони розчиняються в небі. Якщо батько додав цю вуличку до своєї моделі, вона її ще не знайшла.

Убер обшукує свої засмальцьовані штани, важко дихаючи за маскою. Там, де мав би бути мур, ліворуч, Марі-Лор чує, як відмикається замок. Зі скрипом відчиняються ворота.

— Пильнуйте голови, — застерігає він і допомагає їй пройти. Спускаються в стиснутий, вологий простір, де, без сумніву, пахне морем. — Ми під стіною. Над нами двадцять метрів граніту.

— Серйозно, Убере, тут же похмуро, мов на цвинтарі, — дорікає мадам, але Марі-Лор наважується пройти трохи далі: п’яти ковзають, підлога нахиляється, а тоді її черевики торкаються води.

— Помацай, — Убер Базен нахиляється й підносить її руку до вигнутої стіни, повністю вкритої молюсками. Сотнями молюсків. Тисячами.

— Їх так багато, — захоплюється вона.

— Я не знаю чому. Може, тут їх не чіпають чайки? Ось, торкнися, я одного переверну. — Сотні крихітних, звивних ніжок під роговим панциром — морська зірка. — Ось блакитні мідії. Ось мертвий кам’яний краб, відчуваєш клешню? А тепер пильнуй голову.

Десь неподалік плюскотить прибій; вода вихриться біля її ніг. Марі-Лор ступає вперед — дно піщане, води заледве по щиколотку. Наскільки можна зрозуміти, це низький грот, десь чотири метри завдовжки й удвічі вужчий, що за формою скидається на хлібину. У дальньому кінці — масивні ґрати, крізь які дме променистий, чистий морський вітер. Її пальці знаходять мушлі, водорості, ще тисячу молюсків.

— Що це за місце?

— Пам’ятаєш, я розказував про собак-вартових? Колись давно міські псарі тримали тут мастифів, великих, мов коні. Коли дзвін оголошував прихід ночі, собак відпускали бігати узбережжям, щоб вони розривали на шматки кожного моряка, який наважився зійти на берег. Десь під цими мідіями на камені нашкрябано рік — 1165.

— А вода?

— Навіть за найвищих припливів вона підіймається щонайбільше по пояс. Тоді, напевно, припливи були нижчі. У дитинстві ми любили тут гратися. Ми з твоїм дідом. Часом і з двоюрідним дідом теж.

Вода обливає їй ноги. Навкруги мідії клацають і зітхають. Вона думає про старих навіжених моряків, що жили в цьому місті, контрабандистів і піратів, що відпливали в темні води, ведучи свої кораблі поміж тисяч і тисяч рифів.