Розділ 3 Червень 1940 року

— Вставай.

Вернер підводиться. Фредерік не ворушиться.

— Вставай, — повторює Бастіан тихіше.

Фредерік підводиться на одне коліно. Стає на рівні, хитаючись. У нього на щоці глибока рана, з якої сочиться кров. Великі нерівні мокрі плями від снігу в нього на спині, там, де сніг розтав і намочив сорочку. Вернер подає Фредерікові руку.

— Кадете, ти найслабший?

Фредерік не дивиться на Бастіана.

— Ні, пане комендант.

Яструб і далі кружляє в небі. Гладкий комендант якусь мить обсмоктує думку. А тоді розлягається його дзвінкий голос, злітаючи над ротою, наказуючи їм бігти. П’ятдесят сім кадетів пересікають поле і підтюпцем біжать засніженою доріжкою в ліс. Фредерік біжить на своєму місці поруч із Вернером, ліве око в нього спухло, щоки в кривавих патьоках, а комірець мокрий і червоний.

Гілки гойдаються й скриплять. Усі п’ятдесят сім хлопців співають в один голос.

Ми йтимемо вперед,

Попри будь-які невдачі.

Сьогодні нас чує народ,

А завтра — цілий світ.[37]

Зима в лісах старої Саксонії. Вернер не наважується ще раз глянути на друга. Він підтюпцем біжить крізь холод, через його плече висить незаряджена гвинтівка на п’ять патронів. Йому майже п’ятнадцять.

Його хапають на околицях Вітре, за кілька годин до прибуття потяга в Париж. Двоє поліціянтів у цивільному виводять його з вагона під поглядами десятка пасажирів. Його допитують у фургоні, а потім у страшенно холодному підвальному кабінеті, прикрашеному поганими океанськими акварелями. Спочатку питання ставлять французи, за годину їх змінюють німці. Вони викладають його блокнот і набір інструментів. Беруть його зв’язку й нараховують сім різних сувальдних ключів. Що вони відмикають, — питають його, — і як він застосовує ці крихітні напилки й пилочки? І чому його нотатник списаний архітектурними замірами?

«Це для моделі, призначеної моїй доньці.

А це ключі з музею, де я працюю.

Заради Бога».

Вони силоміць тягнуть його до камери. Замóк і шарніри на дверях такі великі й старовинні, що, напевно, належать до часів Людовика XIV. Або Наполеона. Ось-ось приїде директор чи хтось від нього, і все пояснить. Безсумнівно, так і буде.

Зранку німці проводять другий, цього разу лаконічніший допит, доки друкарка вистукує на машинці в кутку. Здається, його звинувачують у намірі висадити в повітря Шато де Сен-Мало, однак чому вони так думають — неясно. Вони заледве розуміють французьку й здаються більше зацікавленими у своїх питаннях, ніж у його відповідях. Йому відмовляють у наданні паперу, постільної білизни, телефону. Його фотографують.