Розділ 1 1934 рік

— Наче вони печуть йому пальці!

Гер Зідлер думками десь далеко.

— Я надішлю Гайссмаєрові листа, — вирішує він. — Добре для нас, добре для тебе. Ми діємо в інтересах людства, так? — Він підморгує. А тоді військовик дає Вернерові дозвіл на перебування поза домом після комендантської години і проводжає його.

Вернер іде додому, не помічаючи дощу, намагаючись осягнути грандіозність того, що сталося. Дев’ять чапель стоять, мов квіти, у каналі за коксовим заводом. Баржа подає свій жахливий сигнал, вугільні вагонетки котяться туди-сюди, і постійний глухий стукіт буксирної лебідки відлунює в темряві.

У сиротинці всі діти вже повкладалися спати. Фрау Елена влаштувалася просто посеред холу з горою випраних шкарпеток на колінах і пляшкою хересу. У неї за спиною Юта сидить за столом і споглядає Вернера з разючою напруженістю.

— Що він хотів? — цікавиться фрау Елена.

— Тільки щоб я полагодив радіо.

— Оце й усе?

— Так.

— Вони щось питали? Про тебе? Про дітей?

— Ні, фрау Елено.

Фрау Елена важко видихає, так, наче затамовувала подих попередні дві години.

— Dieu merci.[21] — Вона тре скроні обома долонями. — Можеш лягати спати, Юто.

Юта вагається.

— Я полагодив радіо, — пояснює Вернер.

— Який ти молодець, Вернере. — Фрау Елена робить великий ковток хересу, заплющує очі й закидає голову назад. — Ми залишили тобі вечерю.

Юта йде до сходів, у її очах читається сумнів.

На кухні все вкрите плямами від вугілля і якесь незугарне. Фрау Елена заносить тарілку, на ній лежить єдина варена картоплина, розрізана навпіл.

— Дякую, — каже Вернер. Він досі відчуває присмак торта.

Маятник гойдається туди-сюди в старому підлоговому годиннику. Торт, збиті вершки, товстий килим, рожеві нігті й довгасті литки фрау Зідлер — усі ці враження крутяться у Вернеровій голові, мов карусель. Він згадує, як возив Юту до шахти номер дев’ять, де зник їхній батько, вечір за вечором, так, наче той міг вийти з ліфта, тягнучи ноги.