Розділ 1 1934 рік

Світло, електрика, ефір. Простір, час, маса. «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Знамениті Гайссмаєрові школи. Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

«Розплющте свої очі, — казав той француз на радіо, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди».

— Вернере?

— Що, фрау?

— Хіба ти не голодний?

Фрау Елена: ця жінка йому як мати. Вернер їсть через силу. А тоді віддає їй сімдесят п’ять марок, і вона вражено моргає, побачивши суму, й вертає йому п’ятдесят.

Нагорі, почувши, як фрау Елена сходила в туалет і лягла в ліжко, й увесь будинок зовсім затих, Вернер рахує до ста. А тоді підводиться з ліжка й виймає з аптечки маленьке короткохвильове радіо, шестирічне, яке він не раз доробляв, із запасними дротами, новим соленоїдом і Ютиними написами навколо ручки налаштування, виносить його надвір, за будинок, і розбиває цеглиною.

Парижани продовжують протискатися крізь ворота. На першу ночі жандарми вже не можуть стримувати натовп. Упродовж чотирьох годин не прибув і не від’їхав жоден потяг. Марі-Лор спить, схилившись на батькове плече. Замкареві не чути ні свистків, ні брязкоту вагонних зчеплень: потягів немає. На світанку він вирішує, що буде краще піти пішки.

Вони йдуть увесь ранок. Париж розмірено рідішає до низьких будинків й поодиноких магазинів, відокремлених довгими рядами дерев. Опівдні вони пробираються крізь затор на новій магістралі поблизу Вокрессона, за добрих десять кілометрів на захід від їхньої квартири, — Марі-Лор ще ніколи не бувала так далеко від дому.

Стоячи на гребені низенького пагорба, її батько оглядається через плече: затор тягнеться, скільки сягає його око: фургони й вантажівки; елегантний новий дванадцятициліндровий автомобіль між двома возами, що їх тягнуть мули; деякі авто з дерев’яними осями; в інших закінчився бензин; у багатьох до даху поприв’язувані меблі; кілька — з наїжаченими загонами свійських тварин, набитими в причепи: кури й свині в клітках, корови тупають збоку, собаки важко дихають за вітровим склом.

Увесь цей караван рухається трохи швидше за пішохода. Обидві смуги забиті — усі повзуть на захід, із міста. Жінка їде на велосипеді, обвішана дешевими намистами. Чоловік тягне на ручному візку шкіряне крісло, на сидінні якого вмивається чорне кошеня. Жінки штовхають дитячі возики, повні посуду, пташиних кліток, кришталю. Чоловік у смокінгу пробирається вперед, викрикуючи:

— Пропустіть мене, заради Бога!

Однак ніхто не дає йому проходу, отож він іде не швидше за інших.

Марі-Лор тримається поряд із батьком, затиснувши в кулаці ціпочок. Весь час довкола неї крутяться чиїсь інші питання: Ще далеко до Сен-Жермена? У нас є їжа, тьотю? Хто має паливо?

Вона чує, як чоловіки кричать на дружин; чує, що на дорозі попереду вантажівка переїхала дитину. По обіді над ними пролітають три літаки, голосно, швидко й низько, й люди припадають до землі, деякі кричать, а інші кидаються в канави й ховають обличчя в бур’яни.

Під вечір вони вже на захід від Версалю. П’яти в Марі-Лор кривавлять, панчохи порвані, й щосто кроків вона зашпортується. Коли вона каже, що далі не піде, батько на руках зносить її з дороги, вони піднімаються на пагорб, проходячи маленькі квіточки гірчиці, аж доки незупиняються біля поля за кількасот метрів від невеликого фермерського будинку. Поле стоїть скошене лише наполовину, зжате сіно покинуте, не зібране й не складене в копиці. Так, наче фермер кинув, що робив, і втік.

Замкар дістає з наплічника хлібину й кілька кілець білої ковбаси, і вони тихо вечеряють, а тоді він кладе її ступні собі на коліна. На тлі вкритого хмарами неба на сході йому видно сіру валку машин, затиснутих між країв дороги. Автомобілі сигналять очманіло й пронизливо. Хтось гукає так, наче кличе дитину, що загубилася, й вітер відносить ці викрики геть.

— Щось горить, Papa?

— Нічого не горить.

— Я відчуваю запах диму.