Розділ «І. СЕКРЕТИ МАЙСТРА ВАН ГЮЙСА»

У пам’яті Хулії промайнув миттєвий спогад: приваблива білява жінка в строгому брунатному костюмі — піджак та спідниця — виходить з автомобіля. Хулія бачила її тоді заледве п’ятнадцять секунд, але цей короткий проміжок часу чітко, наче хірургічний скальпель, відітнув кінець її юності від решти життя. Хулія нібито пам’ятала, що ця жінка працює в якійсь державній установі, здається, в департаменті культури, і її робота пов’язана з виставками та відрядженнями. Якийсь час це спрощувало ситуацію. Альваро ніколи про неї не говорив, і Хулія також, але обоє відчували її присутність, вона стояла між ними, немов примара. І ця примара, яку Хулія випадково бачила тоді заледве п’ятнадцять секунд, зрештою виграла партію.

— Як вам ведеться?

— Більш-менш. Тобто я хотів сказати, непогано.

— Так.

Вони пройшли ще кілька кроків — мовчки, не дивлячись одне на одного. Нарешті Хулія прицмокнула язиком і, схиливши голову, посміхнулася в порожнечу.

— Що ж, тепер це байдуже. — Вона стояла перед ним — руки в боки, на губах грайлива посмішка. — Що ти думаєш про мене зараз?

Примруживши очі, Альваро невпевнено обвів її поглядом з голови до ніг, розмірковуючи.

— Ти гарно виглядаєш... Направду.

— А як ти почуваєшся?

— Трохи збентеженим... — Він сумно посміхнувся. — Іноді я запитую себе, чи вірне рішення прийняв рік тому.

— Цього ти ніколи не взнаєш.

— Хтозна.

«А він іще привабливий», — подумала Хулія і відчула тугу та роздратування. Тоді глянула на його руки та очі, знаючи, що стоїть на межі між ворожістю та жагою.

— Картина у мене вдома, — озвалася вона обережно, щоб нічого не обіцяти, а тим часом намагалася дати лад своїм думкам; хотіла упевнитися у власній стійкості, що так болісно їй далася, але водночас відчувала і ризики, і необхідність пильнувати, щоб не піддатися почуттям та спогадам. Ван Гюйс — понад усе.

Це міркування принаймні допомогло Хулії прояснити, чого ж вона хоче. Відтак дівчина потиснула простягнуту руку, відчувши в дотикові Альваро невпевненість. Це підбадьорило її, викликавши в душі приховану злостиву радість. І тоді, мовби імпульсивно, а насправді цілком свідомо Хулія раптом цмокнула його в губи — це був безповоротний кредит, аби викликати довіру, — а вже потім прочинила дверцята свого маленького «фіата».

— Якщо захочеш побачити картину, приходь, — кинула ніби ненароком, ввімкнувши запалювання. — Завтра, надвечір. І дякую за все.

«З нього цього вистачить». У дзеркальці вона побачила його, замисленого та збентеженого, зі здійнятою у прощальному жесті рукою, побачила університетське містечко, цегляну будівлю факультету. Подумки вона посміхнулася, проскочивши світлофор на червоне світло. «Ти заковтнеш наживку, професоре, — подумала вона. — Не знаю чому, але хтось десь вирішив зле пожартувати. І ти скажеш мені, хто він, не була б я Хулією».

У попільничці на столику, до якого можна було дотягтися рукою, було повно недопалків. Лежачи на дивані,

Хулія допізна читала при світлі нічничка. Поступово історія картини, художник та його персонажі оживали перед нею, робилися дедалі виразнішими. Її розбирала цікавість, вона читала жадібно, напружено, намагаючись не пропустити жодної подробиці, яка могла б розкрити таємницю цієї загадкової шахової партії, що розігрувалася на мольберті біля її дивана в напівтемряві студії:

«... Позбувшись у 1453 році васальної залежності від Франції, герцоги Остенбурзькі намагалися втримати хистку рівновагу, маневруючи між Францією, Німеччиною та Бургундією. Політика Остенбурга викликала підозри короля Франції Карла VII, який боявся, що герцогство поглине Бургундія, яка швидко розвивалася й прагнула утворити незалежне королівство. В цьому вирі палацових інтриг, політичних союзів і таємних угод занепокоєння Франції зросли через укладений у 1464році шлюб між сином та спадкоємцем герцога Вільгельма Остенбурзького Фердинандом та Беатрісою Бургундською, небогою Філіппа Доброго та кузиною майбутнього герцога Бургундії Карла Сміливого.