Розділ «І. СЕКРЕТИ МАЙСТРА ВАН ГЮЙСА»

— Є ще якісь згадки?

— їх чимало. Ван Гюйс був дуже знаменитим. — Альваро дістав із картотеки якусь теку. — Жан Лемер у своєму «Вінку Маргариті», написаному начесть Маргарита Австрійської, правительки Нідерландів, згадує Пітера з Брюгге (ван Гюйса), Гуго з Гента (ван дер Гуса) та Дірка з Лувена (Дірка Боутса) поряд із тим, кого вважає королем фламандських художників, — Яном (ван Ейком). У поемі сказано буквально таке: «Pierre de Brugge, qui tant eut les traits utez», чиї лінії такі чисті... Це було написано через двадцять п’ять років після смерті ван Гюйса, — Альваро уважно переглядав картки. — Існують ще давніші згадки. Приміром, у реєстрі майна Валенсійського королівства зазначено, що Альфонс V Великодушний володів творами ван Гюйса, ван Ейка та інших західних майстрів, але всі вони втрачені... Згадує його й Бартоломео Фасіо, близький родич Альфонса V, у своїй датованій тисяча чотириста п’ятдесят четвертим роком книзі «De viribus illustris»[4], називаючи його «Pietrus Husyus, insignispictor»[5]. Інші автори, надто італійські, іменують його «Magistro Piero Van Hus, pictori in Bruggia»[6]. Ось іще цитата від тисяча чотириста сімдесятого року, в ній Гвідо Разофалко згадує його картину «Розп’яття», яка також не дійшла до нас, — і пише буквально таке: «Opera buona di mano di un chiamato Piero di Juis, pictor famoso in Fiandra»[7]. Ще один італійський автор — його ім’я не збереглося — згадує картину ван Гюйса, яка до нас дійшла, «Лицар і Диявол», відзначаючи, що вона «A magistro Pietrus Juisus magno et famoso flandesco fuit depictum»[8]... Можеш додати, що у шістнадцятому столітті його згадують Гвічардіні та ван Мандер, а у дев’ятнадцятому Джеймс Віл у своїх книгах про великих фламандських майстрів. — Альваро зібрав картки, обережно поклав їх до теки, а ту — до картотеки. Потім відкинувся на спинку крісла й, посміхнувшись, глянув на Хулію. — Ти задоволена?

— Дуже, — дівчина занотувала за ним усе й тепер про щось розмірковувала. За мить вона підвела голову, відкинула з чола волосся і з цікавістю подивилася на Альваро. — Ти наче готувався до лекції. Я просто вражена.

Посмішка професора трохи поблякла, він уникав дивитися Хулії в очі. Удав, нібито його раптом зацікавила одна з тих карток, що лежали на столі.

— Це моя робота, — озвався він. І Хулія не зрозуміла, чи то Альваро зосередився на чомусь іншому, чи то не хотів розмовляти на цю тему. Хтозна-чому вона раптом відчула якусь незручність.

— І ти, як завжди, чудово її виконуєш... — Кілька секунд Хулія з цікавістю дивилася на нього, тоді знову повернулася до своїх нотаток. — Ми маємо чимало даних про автора та двох його персонажів. — Вона нахилилася до репродукції картини й указала пальцем на другого гравця. — Нам бракує його.

Альваро саме розпалював люльку, тож трохи забарився з відповіддю. Він спохмурнів.

— Важко сказати достеменно, хто він такий, — нарешті мовив професор, випустивши струмінь диму. — Напис не зовсім зрозумілий, хоча дає змогу зробити одне припущення... RUTGIER AR. PREUX... — Він помовчав, задивившись на чубук люльки, наче сподівався знайти там підтвердження своєму здогаду. — RUTGIER — може бути Роже, Рохеліо чи Руджеро — існує щонайменше десяток варіантів цього імені, дуже поширеного в ті часи... PREUX може бути прізвищем або родинним ім’ям, але ця версія заведе нас у глухий кут, бо в хроніках не згадується жодна людина з таким прізвищем. Однак у добу пізнього Середньовіччя слово preux вживали як таке собі почесне означення, навіть як іменник в сенсі хоробрий, лицарський. Саме так називали відомих тобі Ланселота й Роланда... У Франції та Англії, посвячуючи когось у лицарі, до нього зверталися soyez preux, тобто «будь вірним, мужнім». Це був особливий титул, яким вшановували цвіт лицарства.

Через професійну звичку, непомітно для себе, Альваро перейшов на лекторський, майже менторський тон: рано чи пізно таке траплялося з ним завжди, коли розмова точилася навколо тем, які стосувалися його роботи. Це бентежило Хулію, бо розворушило давні спогади, присок забутої ніжності, що колись займала певне місце в часі й просторі та вплинула на формування й особистості. Це були рештки іншого життя та інших почуттів, які вона наполегливо викорінювала й зрештою зуміла притлумити, відкинувши їх, запхавши подалі — так засовують подалі книжку, яку не збираються перечитувати, і вона лежить на горішній полиці й вкривається пилом, але хай там що, вона лежить, вона є.

Хулія знала, що цьому треба було протидіяти. Зайняти голову думками про поточні справи. Говорити, розпитувати про якісь подробиці, нехай навіть непотрібні. Схилитися над столом, удаючи, буцімто старанно щось занотовуєш. Думати про те, що перед тобою зовсім інший

Альваро, і це було правдою. Переконати себе, що то було дуже давно, бозна-коли й де. Поводитися й почуватися так, нібито спогади належать не їй та Альваро, а зовсім іншим людям, про яких вони просто колись чули й чия доля їх не обходить.

Одним із можливих виходів було закурити сигарету, й Хулія так і вчинила. Проникаючи в легені, тютюновий дим примиряв її з самою собою, з ним вона всмоктувала невеличкі дози збайдужіння. Рухи Хулії були повільними, вона тішилася, виконуючи звичний ритуал. Потім подивилася на Альваро, готова продовжити розмову.

— І яке ж твоє припущення? — власний голос здався Хулії впевненим, і це її заспокоїло. — Якщо Preux не прізвище, можливо, розгадка таїться в абревіатурі AR?

Альваро погодився. Примружившись од тютюнового диму, він почав гортати іншу книгу, поки не натрапив на потрібне ім’я.

— Ось поглянь. Роже Араський, народився тисяча чотириста тридцять першого року, того самого, коли англійці спалили в Руані Жанну д’Арк. Його сім’я мала родинні зв’язки з Валуа, які правили у Франції, а народився він у замку Бельсан, неподалік від Оренбурзького герцогства.

— Він може бути другим гравцем?

— Може. AR імовірно абревіатура від Арас. А Роже Араський — і про це свідчать усі тодішні хроніки — був у Столітній війні поборником короля Франції Карла VII. Розумієш?.. Він брав участь у відвоюванні в англійців Нормандії та Гієні, в тисяча чотириста п’ятдесятому році — у битві біля Форміньї, а через три роки — біля

Кастильйона. Подивись на цю гравюру. Можливо, він — один із цих людей, ну, хоча б оцей воїн із опущеним забралом, котрий у розпалі битви віддає королю Франції свого коня замість убитого, а сам продовжує битися пішим...

— Ти мене дивуєш, професоре, — Хулія дивилася на нього, не приховуючи подиву. — Як чудово ти змалював цього воїна... А ти ж завжди казав, що уява, наче ракова пухлина, роз’їдає історичну точність.

Альваро щиро розсміявся.