Розділ «І. СЕКРЕТИ МАЙСТРА ВАН ГЮЙСА»

— До Альваро мені байдуже. Мене цікавить ван Гюйс, — вона якусь мить вагалася, добираючи слова, щоб пояснити свою думку. — В цій картині є щось незвичайне.

Менчу стенула плечима, вона вочевидь думала про щось інше.

— Не переймайся цим, голубонько. Картина — то тільки полотно, дерево, фарби та лак... Важливо лише, скільки тобі перепаде, коли вона змінює власника. — Галерейниця подивилася на широкі Максові плечі й задоволено примружила очі: — Решта — дурниці.

Весь час, коли вони були разом, — упродовж усіх тих днів і кожного окремо — Хулія вважала, що Альваро повністю відповідає найпоширенішим стереотипам, пов’язаним із його професією; це стосувалося його зовнішності та вбрання: приємний, років сорока, полюбляє англійські меланжеві куртки та в’язані краватки. До того ж Альваро курив люльку, а це вже було щось неймовірне, тож уперше побачивши Альваро в аудиторії («Мистецтво та людина» — такою була тема його лекції), Хулія лише через чверть години зосередилася на тому, що він говорив, бо ніяк не могла повірити, що цей схожий на молодого професора чоловік насправді професор. Потім, коли Альваро попрощався з ними до наступного тижня і всі вийшли з аудиторії, вона наблизилася до нього й зробила це абсолютно природно, добре розуміючи, що мало статися: вічне повторення не надто оригінальної історії, класичний зв’язок між учителем та ученицею; Хулія покірливо прийняла це ще до того, як Альваро вже біля дверей розвернувся всім корпусом і вперше посміхнувся до неї. Було в усьому цьому — чи принаймні так здавалося дівчині, коли вона зважувала всі «за» та «проти», — щось неминуче, щось із домішком чарівливо-класичного фатуму, щось роковане Долею: до такого сприйняття Хулія була схильна ще відтоді, коли в школі перекладала текст про знамениті родинні перипетії цього геніального грека — Софокла. Спливло чимало часу, поки вона зважилася розповісти про все Сесару, й антиквар, котрий багато років — уперше це сталося, коли Хулія ще ходила в гольфах і заплітала кіски, — був її повірником у сердечних справах, лише стенув плечима й зумисне жартівливим тоном висловив застереження щодо банальності цієї солоденької історії, яка дала поживу, моя люба, для трьох сотень романів і такої ж кількості кінофільмів, особливо — презирлива гримаса — французьких та американських. «А це, ти повинна погодитися зі мною, принцесо, надає темі присмаку справдешнього жахіття»... Але на тому все скінчилося. З боку Сесара не було ні серйозних докорів, ні батьківських застережень, які ніколи — обоє це чудово знали — не давали ніякої користі. Своїх дітей у Сесара не було й не буде, але він мав особливий хист до таких ситуацій. Колись до антиквара прийшла упевненість у тому, що ніхто не вчиться на чужих помилках, відтак єдине, що може зробити гідний такої місії напутник, — а саме ним зрештою був Сесар, — це сісти поруч із предметом своїх турбот, узяти за руку і з безмежною доброзичливістю вислухати звіт про всі радощі та прикрості кохання, а тим часом природа і далі йтиме своїм неминучим та мудрим шляхом.

— У справах сердечних, — зазвичай казав Сесар, — ніколи не можна пропонувати порад чи готових рішень... Лише чистий носовичок у слушну мить.

Саме так він і вчинив, коли все скінчилося, того вечора, коли Хулія прийшла до нього — все ще з вологим волоссям, рухаючись, мов сновида, — й заснула в нього на колінах. Але все це сталося значно пізніше тієї першої зустрічі в коридорі факультету, під час якої не спостерігалися суттєві відступи від заздалегідь відомого сценарію. Дійство розгорталося й рухалося уторованим та передбачуваним, хоча й несподівано приємним шляхом. У Хулїї й перед тим траплялися любовні пригоди, але ніколи до того вечора, коли вони з Альваро вперше опинилися разом на вузькому готельному ліжку, вона не мала потреби проказати «я кохаю тебе» з болем, безсоромно, у щасливому заціпенінні вслухаючись у свій голос, у ці слова, що їх доти відмовлялася вимовляти, у власні незнайомі інтонації, радше схожі на стогін чи плач. Прокинувшись уранці й побачивши, що її голова лежить в Альваро на грудях, а потім обережно прибравши скуйовджене волосся з його чола, вона довго дивилася на нього, відчуваючи щокою, як розмірено б’ється його серце, аж поки він розплющив очі й посміхнувся, вловивши на собі її погляд. Цієї миті Хулія чітко зрозуміла, що любить його, а ще зрозуміла, що матиме й інших коханців, але ніколи не спізнає з ними того почуття, що спізнала з ним. А через двадцять вісім місяців, прожитих день за днем, як один день, надійшов час, коли треба було з болем отямитися від цього кохання й просити Сесара, аби той витягнув із кишені свого знаменитого носовичка. «Цього жахливого носовичка, — як завжди по-театральному, напівжартома, але пророче, мов Кассандра, проказав антиквар, — яким ми махаємо, прощаючись назавжди... » Ось, власне, і вся історія.

Одного року було достатньо, щоб загоїти рани, але замало, щоб притлумити спогади. Втім, Хулія аж ніяк не хотіла від них відмовлятися. Вона швидко подорослішала й увірувала (не без впливу сентенцій Сесара), що життя — це такий собі дорогий ресторан, де зрештою завжди доводиться сплачувати рахунок, однак через це не слід відмовлятися від того, що припало тобі до смаку. Зараз Хулія розмірковувала про все це, спостерігаючи за Альваро, котрий, розклавши на столі книжки, занотовував щось на білих картонних картках. Він майже не змінився, хоча у волоссі вже де-не-де пробивалася сивина. Очі такі самі — спокійні, розумні. Колись вона любила ці очі, ці тонкі довгі пальці з круглими відполірованими нігтями. Дивлячись на його пальці, що гортали сторінки й тримали авторучку, Хулія, на свій превеликий жаль, відчула далеке відлуння суму й, подумавши, вирішила сприймати це, як належне. Його руки вже не викликали у неї давніх почуттів, однак колись вони пестили її тіло. Дотики та тепло цих рук закарбувалися на її шкірі. І їхніх слідів не змогли стерти інші коханці.

Хулія спробувала стримати почуття, що враз полонили її. Ні за що у світі їй би не хотілося відступати перед спокусливими спогадами. До того ж не це було головним; вона прийшла сюди зовсім не для того, щоб оживити минуле, отже мусила зосередитися на словах свого колишнього коханця, а не на ньому самому. Після перших п’яти обтяжливих хвилин Альваро задумливо подивився на неї, намагаючись зрозуміти, наскільки важливою є справа, яка привела її до нього, коли минуло стільки часу. Він приязно посміхався, наче старий приятель чи товариш по навчанню, спокійний та уважний, готовий допомогти, й одразу взявся до справи — мовчки, лише раз по раз бурмочучи щось собі під ніс, — Хулія добре знала цю його звичку.

Окрім першого здивування при її появі, Хулія лише один раз завважила в його очах миттєве замішання, коли розповіла йому про картину, не згадавши при цьому про прихований напис, — вони з Менчу вирішили тримати цю подробицю в таємниці. Альваро підтвердив, що добре знає творчість цього художника та відповідний історичний період, хоча й гадки не мав, що картину мають виставити на аукціон і Хулія займається її реставрацією. Йому навіть не знадобилися кольорові фотографії, які прихопила Хулія; схоже було на те, що Альваро добре відомі і та доба, і персонажі картини. Тепер він шукав якусь дату, водячи пальцем по рядках старого тому «Історії Середньовіччя», зосереджений на роботі й нібито зовсім відчужений, байдужий до їхньої колишньої близькості, що, як здавалося Хулії, примарою ширяла між ними. «Можливо, він відчуває те саме, — подумала дівчина. — Можливо, й я здаюся зараз Альваро надто далекою та байдужою».

— Ось, будь ласка, — проказав цієї миті Альваро, й Хулія вчепилася за звук його голосу, як потопаючий за уламок деревини, зрозумівши, що не зможе робити двох речей водночас: згадувати та слухати, і це розуміння принесло їй полегкість. Вона впевнилася, що туга за минулим залишилася в минулому, і сприйняла це без смутку, більше того, її радість з цього приводу була, мабуть, такою очевидною, що Альваро здивовано глянув на неї, а тоді знову зосередився на книзі, яку тримав у руках. Хулія завважила назву видання: «Швейцарія, Бургундія та Нідерланди в XIV—XV століттях».

— Подивись-но, — Альваро вказав пальцем на ім’я в тексті, потім на знімок, що лежав перед нею на столі. — FERDINANDUS OST. D. — такий напис біля гравця в червоному, котрий сидить ліворуч. Ван Гюйс написав «Шахову партію» в 1471 році, отже, жодних сумнівів немає. Йдеться про Фердинанда Алтенгоффена, герцога Оренбурзького, Ostenburguensis Dux, який народився в тисяча чотириста тридцять п’ятому і помер... Авжеж, у тисяча чотириста сімдесят четвертому році. Коли він позував художникові, йому було тридцять п’ять років.

Хулія взяла зі столу картку й занотовувала дані.

— Де знаходився цей Остенбург?.. У Німеччині?

Альваро заперечливо похитав головою, а тоді розкрив історичний атлас і вказав на одну з мап.

— Остенбург — герцогство, що приблизно відповідало Родовінгії Карла Великого... Воно знаходилося ось тут, на межі французьких та німецьких земель, між Люксембургом і Фландрією. Упродовж п’ятнадцятого та шістнадцятого століть остенбурзькі герцоги намагалися зберігати незалежність, але врешті-решт Остенбург поглинула спершу Бургундія, а згодом Максиміліан Австрійський. Династія Алтенгоффенів, власне, припинила своє існування після смерті цього Фердинанда, останнього герцога Оренбурзького, котрий на картині грає в шахи... Якщо хочеш, я можу зробити копії.

— Щиро дякую.

— Нема за що, — Альваро відкинувся на спинку крісла, дістав із шухляди письмового столу бляшанку з тютюном і почав набивати люльку. — За логікою речей, дама біля вікна, позначена написом BEATRIX BURG. OST. D., — не інакше як Беатріса Бургундська, дружина герцога. Бачиш?.. Беатріса взяла шлюб із Фердинандом Алтенгоффеном у тисяча чотириста шістдесят четвертому році, їй тоді виповнилося двадцять три роки.

— Вона закохалася? — На обличчі Хулїї, котра дивилася на знімок, заграла посмішка, яка стосувалася невідомо чого.

Альваро посміхнувся й собі — коротко й трохи силувано.

— Сама знаєш, подібні шлюби рідко укладалися через кохання... Весілля було наслідком зусиль дядька Беатріси Філіппа Доброго, герцога Бургундського, що мали на меті зміцнити союз із Остенбургом, аби протистояти Франції, яка зазіхала на обидва герцогства. — Альваро теж подивився на знімок й сунув до рота люльку. — Фердинандові Остенбурзькому пощастило, бо вона була красунею. Принаймні так запевняє у своїх «Бургундських хроніках» Нікола Флавен, найвидатніший хроніст тієї доби. Здається, твій ван Гюйс поділяв цю думку. Беатрісу, мабуть, малювали й раніше, Піхоан наводить один документ, де зазначено, що ван Гюйс якийсь час був у Остенбурзі придворним живописцем... У тисяча чотириста шістдесят третьому році Фердинанд Алтенгоффен призначив йому утримання в сто фунтів нарік, половину з яких художник мав одержувати в День святого Хуана[3], а половину — на Різдво. У тому ж документі згадується про доручення написати портрет Беатріси, яка тоді була ще нареченою герцога.