Розділ «І. СЕКРЕТИ МАЙСТРА ВАН ГЮЙСА»

— Вважай це позааудиторною вільністю на твою честь. Хіба можна забути, як ти полюбляла відходити від безбарвних фактів? Пригадую, коли ми з тобою...

Він невпевнено замовк. Хулія спохмурніла. Спогади зараз були недоречними, і, відчувши це, Альваро відступився.

— Мені прикро, — тихо промовив він.

— Нічого, — Хулія загасила сигарету, розчавивши її об дно попільнички й обпікши при цьому пальці. — Зрештою, це я винна, — трохи заспокоївшись, вона глянула на нього: — Ну, і як там наш воїн?

З видимою полегкістю Альваро швидко змінив тему. Роже Араський, пояснив він, був не лише воїном. Він мав безліч чеснот. Був взірцевим лицарем, зразковим середньовічним дворянином, на дозвіллі — поетом та музикантом. Роже Араського дуже цінували при дворі його кузенів Валуа. Отже титул Preux був у його випадку цілком доречним.

— Він грав у шахи?

— Даних щодо цього немає.

Заінтригована почутим, Хулія робила нотатки. Раптом вона спинилася й пильно подивилася на Альваро.

— Не розумію тільки, — вона прикусила кінчик авторучки, — що робить Роже Араський на картині ван Гюйса і чому він грає в шахи з герцогом Оренбурзьким...

Альваро розгублено засовався в кріслі, наче його охопив раптом якийсь сумнів. Він мовчки смоктав люльку, впершись поглядом у стіну за спиною Хулії, й довго вагався, перш ніж, ніяково посміхнувшись, нарешті знову заговорити.

— Я не знаю, що він там робить, окрім того, що грає в шахи, —- Альваро розвів руками, даючи зрозуміти, що більше нічого не знає, проте Хулія була певна, що тепер Альваро дивиться на неї якось сторожко, начеб не наважуючись висловити вголос думку, що крутиться у нього в голові. — Що я знаю достеменно, — додав він по паузі, — оскільки про це згадується в книгах, так це те, що Роже Араський помер не у Франції, а в Остенбурзі, — і, трохи повагавшись, додав, вказуючи на знімок картини, — ти звернула увагу на дату її написання?

— Тисяча чотириста сімдесят перший рік, — його запитання заінтригувало Хулію. — А що?

Альваро випустив клуб диму й видав короткий сухий звук, начеб хихотнув. Тепер він дивився на Хулію так, немов сподівався прочитати в її очах відповідь на запитання, яке не наважувався поставити.

— Тут щось не збігається, — нарешті проказав він. — Або ця дата неточна, або тогочасні хроніки помиляються, або цей Rutgier Аг. Preux — не Роже Араський... — Альваро взяв іще одну книгу — цього разу репринтне видання «Хроніки герцогів Остенбурзьких» — і, погортавши, поклав перед Хулією. — Цю книгу наприкінці п’ятнадцятого століття написав такий собі Гішар д’Ено — француз, учасник тих подій, про які розповідає, до того ж він посилається на прямих свідків... Так от, д’Ено стверджує, що наш лицар помер у тисяча чотириста шістдесят дев’ятому році якраз на День поклоніння волхвів[9], тобто за два роки перед тим, як Пітер ван Гюйс написав «Шахову партію». Розумієш, Хуліє?.. Роже Араський не міг позувати для цієї картини, бо на той час він уже був мертвий.

Альваро провів її до факультетської парковки й віддав їй теку зі знімками.

— Тут майже все, — сказав він. — Історичні довідки, оновлений перелік каталогізованих творів ван Гюйса, бібліографія... — Він пообіцяв прислати їй додому хронологічну довідку та ще деякі матеріали, щойно матиме вільний час. Потім замовк, стоячи з люлькою в зубах, засунувши руки в кишені куртки й дивлячись на неї так, начеб хотів, але не наважувався щось сказати. — Сподіваюсь, я був тобі корисним, — мовив після короткого вагання.

Зніяковіла Хулія ствердно кивнула головою. В її голові вирували подробиці щойно почутої історії. Втім, не лише вони.

— Я вражена, професоре... Менш ніж за годину ти відтворив життя персонажів картини, якою досі ніколи не займався.

Альваро на якусь мить відвів очі, спрямувавши погляд у бік університетського містечка, потім поморщився.

— Не те щоб ця картина була мені зовсім невідомою, — в його голосі вчувався якийсь сумнів, і це — не знати чому — занепокоїло Хулію. Тож вона уважніше прислухалася до його слів. — Між іншим, у каталозі музею Прадо за тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік є її знімок... «Шахова партія» знаходилася там на зберіганні років двадцять. Від початку століття до тисяча дев’ятсот двадцять третього року, коли спадкоємці зажадали її повернення.