Розділ «Лабіринт»

— Dépechez-vous, alors. Il faut le chercher... Et informez — en Monsieur Authié. Allez! Vite![36]

В Еліс почали боліти очі: дія знеболювальних препаратів слабшала.

— Ви ще що-небудь чіпали, докторе Таннер?

Вона помасувала скроні пальцями.

— Я випадково зачепила ногою один із черепів і зрушила його з місця. Але крім цього та каблучки — нічого. Як я вже й казала.

— Як щодо предмета, що ви його знайшли під каменем?

— Застібка? Я віддала її доктору О’Доннел, коли ми вийшли з печери, — сказала Еліс, трохи плутаючись у спогадах, і додала: — Та я не маю ні найменшої гадки, що вона з нею зробила.

Нубель уже її не слухав. Він дивився собі через плече. Нарешті він завершив допит і закрив блокнот.

— Чи не будете ви такі люб’язні, докторе Таннер, трохи зачекати? У мене можуть з’явитися ще запитання до вас.

— Але я більш нічого не можу вам розповісти, — спробувала запротестувати Еліс, — можна мені нарешті приєднатися до інших?

— Пізніше. А зараз прошу вас залишитися тут.

Еліс відкинулася на спинку стільця, роздратована і виснажена. Тим часом Нубель вийшов з намету й поплівся на гору, туди, де група людей в одностроях оглядала камінь. Коли інспектор підійшов до них, коло розімкнулося достатньо широко, й Еліс помітила високого чоловіка у цивільному одязі, що стояв у центрі.

Вона затамувала подих.

Одягнений у блідо-зелений костюм гарного фасону та у свіжу білу сорочку, він мав безпосередній стосунок до завдання. Його влада була очевидною, чоловік звик віддавати накази і змушувати коритися їм. Нубель виглядав пом’ятим та неохайним поряд із цим паном. Еліс охопило незрозуміле передчуття біди.

То було не просто вміння триматися, одяг не просто вирізняв його з-поміж інших. Навіть із такої відстані Еліс відчувала силу та шарм його особистості. Чоловік мав бліде й довгасте обличчя, що різко контрастувало з його чорним волоссям, зачесаним назад над високим чолом. Було в ньому щось таємниче. І щось знайоме.

«Не будь дурною. Звідки ти можеш його знати?» — сказала собі дівчина.

Еліс підвелася і попрямувала до входу, пильнуючи за тим, як двоє чоловіків від’єдналися від групи. Вони про щось розмовляли. Чи то, може, Нубель тільки розказував, а інший чоловік лише слухав. За кілька секунд незнайомець повернувся і видерся догори в напрямку печери. Черговий офіцер підняв стрічку, чоловік шмигнув під неї і зник.

З якоїсь невідомої причини долоні Еліс стали вологими через недобрі передчуття. На потилиці піднялось волосся, так само як і тоді, коли вона почула шум у печері. Вона ледве могла дихати.

«Це все твоя провина. Це ти привела його сюди», — почула вона свій внутрішній голос.

Еліс затулила рот рукою. Що ти таке кажеш? Одначе голос усередині неї не замовк.