Розділ «Лабіринт»

— Ні, не тут, — заперечила Еліс, — там, унизу.

Шелаг опустила світильник.

— Перед вівтарем.

— Вівтарем?

Потужне біле світло, неначе прожектор, пронизало темно-сині сутінки кімнати. На мить показався силует вівтаря на кам’яній стіні позаду, начебто грецьку літеру π було викарбувано на тлі різьблення лабіринту. Потім Шелаг повернула руку, образ вівтаря розтанув у темряві, а світло натомість осяяло могилу. У темряві різко вирізнялися білі кості.

Атмосфера в печері одразу ж змінилася. Шелаг різко й глибоко вдихнула. Неначе на автоматі, вона зійшла на одну, дві, три сходинки нижче. Здавалося, вона забула про Еліс.

Стефан спробував піти за нею.

— Ні, — різко зупинила його Шелаг, — лишайся на місці.

— Я тільки...

— Ти, мабуть, піди пошукай доктора Брейлінга. Розкажи йому про те, що ми знайшли. Негайно йди! — закричала вона, побачивши, що він навіть не поворухнувся.

Стефан віддав смолоскип Еліс і розтанув у пітьмі тунелю, не проронивши ані словечка. Вона чула шаркання його взуття по щебеню. Звуки ставали дедалі тихішими, поки морок повністю їх не поглинув.

— Ти не мусила кричати на нього, — почала було Еліс, коли Шелаг різко перервала її:

— Ти чогось торкалася?

— Не зовсім, хоча...

— Хоча що? — запитала подруга так само розлючено.

— У могилі було кілька речей, — додала Еліс, — я можу показати.

— Ні! — гаркнула Шелаг.

— Ні, — повторила вона ще раз, але уже спокійніше, — ми не хочемо, щоб сюди набивалися люди.

Еліс зібралася була зауважити, що вже надто пізно, але змовчала. Більше в неї не виникало бажання наближатися до скелетів. У її пам’яті міцно закарбувалися сліпі провали очей та розламані кості.

Шелаг стояла просто над неглибокою могилою. Було щось недобре в тому, як вона освітлювала тіла — вона водила смолоскипом уверх-вниз, немов вивчаючи їх. Це виглядало майже зневажливо. Полум’я освітило тьмяне лезо ножа, коли Шелаг присіла поруч зі скелетами, спиною до Еліс.