Розділ «Лабіринт»

Алаїс затамувала подих.

— Я бачила його нещодавно.

Пелетьє зняв каблучку зі свого великого пальця й показав їй:

— Це вигравіювано всередині, всі охоронці носять такі каблучки.

— Ні, тут, у Шато. Сьогодні я купила сир на базарі і взяла дощечку зі своєї кімнати, щоб принести його. Такий самий візерунок вирізано на її нижній частині.

— Але це неможливо. Він не може бути таким самим.

— Присягаюся, що це так.

— Звідки в тебе ця дощечка? — нетерпляче запитав батько. — Думай, Алаїс. Хтось дав її тобі? Може, то був подарунок?

Алаїс захитала головою:

— Я не знаю, не знаю, — повторювала вона у відчаї. — Цілісінький день я намагалася пригадати, але так і не змогла. Найдивніше те, що я була певна, ніби доти бачила цей візерунок ще десь. Хоча сама дощечка не була мені знайома.

— А де вона зараз?

— Я залишила її в кімнаті на столі. А що? Гадаєш, вона має значення?

— Отже, будь-хто міг її бачити, — розгублено пробурмотів Пелетьє.

— Либонь, так, — занепокоїлась Алаїс. — Гільєм, будь-хто зі слуг, я навіть не можу сказати точно.

Алаїс поглянула вниз на каблучку батька і раптом усе стало на свої місця.

— Ти думав, що тим потопельником був Симеон? — промовила вона поволі. — Він другий охоронець?

Пелетьє мовчки кивнув і додав:

— Не було жодної причини вважати, що то він, але я настільки розтривожився.

Він нахилився до доньки, стулив її пальці на merel і сказав:

— Не треба більше запитань, Алаїс. Потурбуйся гарненько про це, бережи його. І заховай дощечку з лабіринтом туди, де її не знайде цікаве людське око. Вони знадобляться мені, коли повернусь.