Розділ «Лабіринт»

Шелаг підвела очі. Її настрій знову змінився. Злість, нарешті, відійшла.

— Ти навіть не уявляєш, Еліс, що ти наробила. Зовсім не уявляєш, — Шелаг загорнула хустинку. — Я заберу її з собою.

— Я тільки...

— Облиш, Еліс. Я не хочу говорити з тобою зараз. Усе, що ти скажеш, тільки погіршить ситуацію.

«До якого дідька все це?» — не второпала дівчина.

Поки Шелаг спускалася додолу, Еліс усе ще стояла, нічого не розуміючи. Сварка сталася просто так, знічев’я, й була надто раптовою навіть для Шелаг, яка могла розсердитися через найменшу дрібницю і так само хутко заспокоїтися.

Еліс присіла на найближчий камінь та поклала зранену руку на коліно. Все боліло, і вона почувалася геть зовсім виснаженою, в неї також скімліло серце. Вона знала, що розкопки було розпочато таємно, без узгодження з якимось університетом чи установою. Це робилося з метою уникнути чіткого регулювання, що заважає багатьом експедиціям. Як наслідок, потрапити до гурту археологів було вельми складно. Коли Шелаг уперше почула про розкопки в Сабартських горах, вона тоді працювала в містечку Азіль, розташованому за кілька кілометрів північніше від Фуа. За її словами, вона засипала очільника розкопок, доктора Брейлінга, листами, електронною поштою та рекомендаціями, доки, нарешті, вісімнадцять місяців тому, не перемогла. Навіть тоді Еліс дивувалася, чому Шелаг була такою настирною.

Еліс глянула додолу. Подруга була так далеко попереду, що тепер ледве виднілася, її висока, худа постать ховалася за кущиками та деревцями знизу схилу. Не було жодної надії наздогнати її, навіть якби вона й хотіла.

Еліс зітхнула. Вона бігла сама. Як завжди. Це робило її самотньою. Це краще. Вона була надто самодостатньою й воліла не спиратися ні на кого більше. Одначе тепер дівчина не була впевнена, що їй вистачить сили дістатися табору. Сонце палило нещадно, а її ноги були надто слабкими. Вона оглянула поріз на своїй руці, який знову почав кривавити навіть гірше, ніж завжди.

Еліс подивилася вниз на випалений літній краєвид Сабартського хребта, що все ще перебував у непорушному спокої. На хвильку вона відчула себе добре. Але потім одразу накотилися інші відчуття, поколювання в потилиці. Передчуття, очікування, визнання.

«Усе завершується тут», — зблисла думка.

Еліс затамувала подих. Її серце раптом почало калатати швидше.

Все завершується там, де й розпочалося.

Її голову зненацька заполонив шепіт, незв’язані звуки, неначе відгомони в часі. Тепер до неї повернулися слова, висічені на камені горішніх сходів. Pas a pas. Вони без угаву вертілися в її голові, неначе напівзабута дитяча пісенька.

«Це неможливо. Ти божеволієш!» — подумала вона.

Здригнувшись, Еліс поклала руки на коліна і спробувала встати. Вона мусила повернутися до табору. Серцебиття, зневоднення, їй треба забиратися з сонця, напитися трохи води.

Вона почала повільно спускатися, відчуваючи, як її ноги вдаряються об гору. Еліс мусила забиратися якнайдалі від гомінкого каміння, від духів, які мешкали там. Вона не знала, що з нею відбувалося, знала тільки те, що має втекти.

Еліс ішла чимраз швидше, а потім майже побігла, спотикаючись через камені та тверді виступи, що стирчали з сухої землі. Але слова міцно засіли в її голові, вони звучали голосно й чітко, неначе мантра.

Крок за кроком ми йдемо своїм шляхом. Крок за кроком.

Розділ 12