Розділ «Лабіринт»

Питання заскочило її зненацька, але вона відповіла, ні хвилини не вагаючись.

— Хіба кожна дружина не повинна довіряти своєму чоловікові?

— Так-так, звичайно. Я й не очікував, що ти відповіси по-іншому, — сказав він, із полегкістю хитаючи головою. — А чи питав він тебе, що сталося сьогодні біля річки?

— Ти ж наказав мені ні з ким про це не говорити, і, природно, я тебе послухалася.

— Так, я сподівався, що ти не порушиш слова, — промовив Пелетьє, — але ти все ще не відповіла на моє запитання: він цікавився, де ти була?

— Він не мав такої нагоди, — повторила Алаїс із викликом. — Як я тобі вже казала, я давно його не бачила.

Пелетьє знову підійшов до вікна.

— Ти боїшся того, що почнеться війна? — спитав батько, повернувшись до неї спиною.

Алаїс була збита з пантелику несподіваною зміною предмета розмови.

— До певної міри так, Messire, — обачно відповіла вона, — але я певна, що до цього не дійде.

— Ні, не мусить.

Пелетьє поклав руки на підвіконня, здавалося, що він загубився у своїх думках, забувши про її присутність.

— Я знаю, тобі мої запитання видаються дивними, але я маю певну причину їх поставити. Намагаюся зазирнути глибше у твою душу. Будь ласка, виважуй свої відповіді обережно. Тепер скажи мені правду: ти довіряєш своєму чоловікові?

Алаїс збагнула те, що залишилося не сказаним, захованим під поверхнею, але вона боялась відповідати. Вона не хотіла здатися не вірною Гільємові, але водночас не могла змусити себе сказати батькові неправду.

— Я знаю, що він вам не подобається, Messire, — відповіла вона спокійно, — хоча я не знаю, чим він вас образив...

— Ти достеменно знаєш, що він зробив, щоб образити мене, — нетерпляче обірвав її Пелетьє. — Я казав тобі про це досить часто. Утім, моя власна думка про Дюма, гарна чи кепська, не стосується справи. Якщо хтось не любить іншого, то це не заважає йому бачити в ньому хороше. Будь ласка, Алаїс, дай мені відповідь на моє запитання. Від цього залежить дуже багато.

В її уяві постав образ сплячого Гільєма — його очі, темні, неначе магніт, його губи, коли він цілував її в зап’ястя. Спогади були настільки виразними, що в неї запаморочилося в голові.

— Я не можу, — нарешті спромоглася вона.

— О! — зітхнув батько. — Гаразд, гаразд, розумію.

— З усією повагою до вас, батьку, ви нічого не розумієте, — несподівано розгнівалась Алаїс. — Я ж не сказала нічого.