Розділ «Лабіринт»

Саже нарешті почав слухати.

— Кажи далі.

— Оріана чекала цього понад тридцять років. Прикидатися для неї так само природно, як і дихати. Не думаю, що вона наважиться дозволити комусь ще дізнатися точне місцезнаходження печери. Оріана ніколи не захоче розділити таємницю із кимось, а оскільки вона нікому не довіряє, окрім свого сина, який знає, що вона тут, то й не очікуватиме жодного опору.

Гільєм замовк, але згодом додав:

— Оріана... — він зупинився. — Щоб заволодіти Трилогією лабіринту, Оріана брехала, вбивала, зрадила батька й сестру. Вона накликала на себе прокляття заради цих Книг.

— Вбивала?

— Свого першого чоловіка, Жана Конґоса, хоча, звичайно, не її рука встромила в нього ножа.

— Франсуа, — пробурмотів Саже, але надто тихо, щоб Гільєм не міг його почути. Він пригадав лемент, відчайдушне биття кінських копит, коли чоловіка разом із звіриною затягувало у болотну твань.

— Я завше гадав, що саме вона винна у смерті жінки, яка була дорогою для Алаїс, — вів далі Гільєм. — Через стільки років я зараз не згадаю її ім’я, але то була дуже мудра жінка, яка мешкала в Ціутаті. Вона навчила Алаїс готувати зілля та лікувати, задля добра використовувати дари природи. — Гільєм помовчав. — Алаїс любила її.

Упертість не давала Саже змоги відкритися Ґільємові. Саме впертість і ревнощі не дозволяли йому розповісти про своє життя з Алаїс.

— Есклармонд не померла, — відповів Саже, не маючи більше сил прикидатися.

Гільєм аж застиг на місці.

— Що? — перепитав він. — Алаїс знає про це?

Саже кивнув.

— Зникнувши з Шато Комталь, вона звернулася по допомогу саме до Есклармонд та її онука. Вона покинула...

Раптом їхню розмову перервав різкий звук владного й холодного голосу Оріани. Обидва чоловіки припали до землі. Беззвучно вони підняли свої мечі й зайняли позиції поблизу печери. Саже заховався за виступом гори, дещо нижче входу до печери, а Гільєм — у заростях глоду, чиї гострі колючі гілки в сутінках виглядали загрозливо.

Голоси поступово наближалися. Вони чули, як важко ступали чоботи, як брязкала зброя та пряжки солдатів, коли вони дерлися вгору кам’янистою гірською стежкою.

Саже почувався так, неначе проходив кожен крок разом з Бертрандою. Кожна мить видавалася вічністю. Стукіт підборів, луна голосів повторювалися знов і знов, але так ніхто й не з’являвся. Здавалося, прибульці навіть не наближаються.

Нарешті з-за дерев виринули дві постаті — Оріани та Бертранди. Як Гільєм і припускав, вони були самі. Саже бачив, що Гільєм дивиться на нього, попереджаючи не рухатися й дочекатися, поки Оріана не опиниться на відстані удару й вони зможуть урятувати Бертранду.

Коли постаті підійшли ближче, Саже міцніше стис кулаки, щоб не закричати від люті. На щоці дівчинки виднівся поріз, яскраво-червоний супроти її блідої білої шкіри. Оріана накинула Бертранді на шию мотузку, один кінець якої спадав на спину дівчинки і зв’язував позаду її зап’ястки. Інший кінець мотузки Оріана тримала у лівій руці. У правиці ж вона мала ніж, яким штрикала Бертранду в спину, щоб та йшла вперед.