Розділ «Лабіринт»

— Це Алаїс, — тихо відповіла жінка.

Хариф закліпав очима, спантеличений тим, що опинився на сірому схилі гір. Алаїс подумала, що йому знову наснився сон про Єрусалим, вигнуті бані мечетей, про скликання сарацинів на молитву, а також про подорожі через нескінченне море пустелі.

За роки, що вони провели разом, Хариф розповів їй про ароматні прянощі, живі барви та перчений смак їжі, а також про страшенно яскраве сяйво криваво-червоного сонця. Він розказував їм історії про те, як проводив тривалі роки свого життя. Хариф розповідав про Пророка та про стародавнє місто Аваріс, свою першу домівку. Він розповідав Алаїс про її батька, коли той був молодим, і про орден охоронців.

Коли вона подивилася на нього — на його оливкову шкіру, сіру від років, на тепер біле, а колись чорне волосся, — її серце стиснув жаль. Хариф був застарий для цієї боротьби. Він надто багато побачив, чимало пережив, тож його життя не може завершитися так грубо.

Хариф був занадто старим для такої подорожі. Хоча він ніколи й не казав, Алаїс знала: тільки думки про Лос-Серес та Бертранду давали йому сили рухатися далі.

— Алаїс, — промовив він тихо, поступово звикаючи до навколишнього середовища. — Так.

— Уже недовго, — промовила Алаїс, допомагаючи Харифові зіп’ястися на ноги. — Ми вже майже вдома.

Гільєм і Саже сіли в ніші під горою, подалі від лютих поривів вітру. Вони майже не розмовляли.

Кілька разів Гільєм намагався завести розмову, але мовчазність Саже обеззброювала його. Зрештою Гільєм припинив спроби і поринув у власний світ, як того й хотів Саже.

Саже почувався не дуже добре. Усе своє життя він спершу заздрив Ґільємові, потім ненавидів його, а перегодом намагався забути про нього. Він посів Ґільємове місце поряд з Алаїс, але не в її серці. Вона постійно згадувала своє перше кохання. Воно все ще жило в ній, попри відсутність Ґільєма та його мовчанку.

Саже знав про Ґільємову відвагу і безстрашність, а також про його тривалу, невтомну боротьбу за визволення Південних земель від хрестоносців, але він не хотів бути одним з тих, кому Гільєм подобався і хто ним захоплювався. Він також не бажав жаліти Ґільєма. Саже бачив, як він тужив за Алаїс. Його обличчя виказувало глибокий смуток і втрату. Саже не міг змусити себе говорити. Він ненавидів себе за це, але не міг.

Так вони чекали цілий день, поперемінно відпочиваючи. Над вечір нижче схилом раптом пролетіла зграя гайворонів, здіймаючись у небо, мов великі купи попелу із згаслого вогнища. Вони ширяли, кружляли над горою та каркали.

— Хтось наближається, — одразу насторожився Саже.

Він визирнув із-за валуна, що стояв трохи вище над входом на невеликому уступі, неначе покладений туди гігантською рукою.

Проте не побачив нічого. Жодного руху на схилі. Саже обережно вийшов зі своєї схованки. Усе боліло й затерпло, — такі були наслідки побоїв та тривалої бездіяльності. Руки заклякли, поранені суглоби були запалені, червоні та збиті. Обличчя Саже являло собою просто місиво, серед якого клаптями звисала шкіра.

Перехилившись через камінь, Саже зістрибнув униз. Він приземлився не надто вдало. Біль одразу ж пронизав пошкоджений щиколоток.

— Передай мені меча, — нарешті мовив він, простягнувши Ґільємові руку.

Ґільєм мовчки подав йому зброю, а потім також спустився вниз до Саже, який, між тим, оглядав долину.

Раптом здалеку почулися голоси. Потім у згасаючому вечірньому світлі Саже розгледів легкий димок, що здіймався над рідким ліском.

Він поглянув на обрій, де зустрічалися потемніле небо і вкрита фіолетовим серпанком земля.