Розділ «Лабіринт»

Мені нічого більше втрачати.

Глибоко вдихнувши, Алаїс перехилилася через підвіконня, її права нога торкнулася черепиці. Бурмочучи молитву, вона розтулила пальці й покотилася додолу. Алаїс упала на дах із глухим стуком. Її ноги підгиналися, і, нахилившись, вона необачно скинула кілька черепичин униз. Дівчина відчайдушно намагалася схопитися за будь-що: тріщини в черепиці, ніші в стіні — усе, що могло б допомогти їй не впасти додолу.

Здавалося, вона падатиме вічно. Та раптом почувся страшний тріск, і Алаїс рвучко зупинилася. Край її плаща зачепився за цвях і заважав їй рухатися. Алаїс притихла і не ворушилась. Вона відчувала, як натягнулася тканина. Її одяг був гарної якості, але матерія натяглась, як барабан, і могла порватися будь-якої хвилини.

Обернувшись, Алаїс поглянула на цвях. Навіть якщо вона зможе дотягтися до нього так високо, їй знадобляться обидві руки, щоб відчепити матерію, яка замоталася кілька разів за цвях. Вона не могла так ризикувати. Єдиною розумною дією було залишити плащ і спробувати видертися вгору дахом, який сполучався із зовнішньою стіною Шато Комталь із західного боку. Вона має протиснутися між дерев’яними дошками. Щілини в укріпленнях є завузькими, але ж і вона струнка. Варто бодай спробувати.

Обережно, не роблячи різких рухів, Алаїс підтяглася і схопилася за плащ. Спочатку вона потягла його за один бік, потім за інший, поки матерія не почала рватися. Залишивши видраний клапоть матерії позаду, Алаїс знову була вільною.

Вона підняла одне коліно, переставила ногу, потім друге. Дівчина відчувала, як на скронях і між грудьми, де вона заховала рукопис, виступили краплинки поту. Її шкіра свербіла від того, що подряпалася об грубу черепицю.

Крок за кроком Алаїс лізла вгору, доки не досягла дерев’яних галерей.

Вона здійняла руки і вчепилася за дерев’яну стійку, яка здавалася їй дуже надійною, потім підтягла коліна, аж ніби зігнувшись навпіл над дахом, і втиснулася у куток між зубцями і самою стіною.

Проміжок був вужчим, ніж вона сподівалася, не довшим від чоловічої руки й, мабуть, утричі товщий за неї. Сумочка з копіями рукописів лабіринту незручно звисала поміж ніг, та Алаїс рухалася вперед.

Попри біль у всіх кінцівках, вона швидко підвелася і попрямувала між барикад. Дівчина знала, що охоронці не видадуть її Оріані, але чим швидше вона вибереться з Шато Комталь і дістанеться Сен Назеру, тим краще.

Позираючи вниз, щоб упевнитися, що там нікого нема, вона злізла драбиною на землю. Її ноги підломилися, коли Алаїс зіскакувала з останніх кількох щаблів, і вона впала на спину, геть зовсім вибившись із сил.

Алаїс глянула у бік каплиці, але Оріани чи Франсуа там не було видно. Тримаючись поближче до стін, Алаїс попрямувала до стаєнь і врешті-решт зупинилася біля стійла Тату. Кобила люто страждала від спраги, але незначну кількість води виділяли тільки бойовим коням.

Вулиці кишіли біженцями. Алаїс затулила обличчя рукавом, щоб захиститися від смороду, що йшов від поранених та хворих і висів у повітрі, неначе туман. Поранені чоловіки й жінки, нещасні немовлята в матерів на руках, дивилися на Алаїс із безнадією в очах, коли вона проходила повз них.

Площа перед собором Сен Назер була заюрмлена. Пересвідчившись, що за нею ніхто не стежить, Алаїс прослизнула у собор. У нефі спали люди. Через свої страждання вони не звернули на неї жодної уваги.

На головному вівтарі горіли свічки. Алаїс поспішила через північний трансепт до бокової каплички, яку зазвичай мало хто відвідував. У ній був маленький простий вівтар, куди її приводив колись батько. Миші бігали в пошуках схованки, їхні маленькі кігтики дріботіли по вистеленій плиткою підлозі.

Ставши навколішки, Алаїс торкнулась підлоги за вівтарем, як їй показував тато, потім помацала пальцями стіну. По голій руці Алаїс пробіг розтривожений павук.

Алаїс почула тихе клацання. Дівчина обережно, неквапом витягла камінець і, відсунувши його вбік, занурила руку в курний отвір. Там вона знайшла довгий тонкий ключ, метал якого потьмянів через те, що ключ не використовували протягом років. Алаїс витягла його і вставила у замок дерев’яних заґратованих дверей. Завіси скрипнули, і дерев’яні дверцята піддалися.

Тепер вона чітко відчувала батькову присутність. Алаїс прикусила губу, щоб знову не розплакатися.

«Тепер це все, що ти можеш для нього зробити», — промайнуло в її голові.

Алаїс увійшла до кімнати і винесла звідти коробку, як це колись робив батько. Вона була не більшою, ніж шкатулка для прикрас, проста і без усіляких різьблень, із звичайним замком. Алаїс підняла кришку. Всередині лежав пакунок, загорнений у вичинену овечу шкуру, — все було так, як і тоді, коли цю схованку їй показував батько. Алаїс зітхнула із полегкістю, тільки тепер розуміючи, як вона боялася, що Оріана прийде сюди раніше за неї.