Розділ «Лабіринт»

— Якщо в тебе її немає, тоді в кого? — настійливо питав Пелетьє. — Я гадав, що, залишивши Шартр, ти взяв із собою обидві Книги.

— Такі було.

— Проте...

Алаїс поклала свою руку поверх батькової.

— Дозволь Симеонові пояснити.

Усім на якусь мить здалося, що Пелетьє от-от утратить самовладання, але він таки кивнув.

— Дуже добре, — сказав він похмуро, — розказуй!

— Як твоя дочка схожа на тебе, мій друже, — відзначив Симеон і почав свою розповідь. — Невдовзі після твого від’їзду я одержав послання від Navigatairé[93] про те, що прибуде ще один охоронець і забере в мене другу Книгу, Книгу Ліків, хоча ані слова не було сказано про те, що це за людина. Я приготувався, постійно чекаючи на нього. Минув час, я постарішав, але ніхто не приїжджав. Потім, 1094 року, за вашим календарем, — незадовго до великої пожежі, що зруйнувала собор та велику частину міста Шартр, справді прийшов християнин, рицар, що назвався Філіпом де Сен-Море.

— Його ім’я здається мені знайомим. Він був у Святій землі тоді ж, коли і я, хоча ми не були знайомі. — Пелетьє знову спохмурнів. — Чому ж він чекав так довго?

— Мій друже, це запитання я ставив і собі. Як і годилося, Сен-Море передав мені merel. Він носив таку саму каблучку, як і ми з тобою маємо честь носити. Не було жодної причини сумніватися в ньому... але все-таки, — Симеон стенув плечима, — у ньому було щось фальшиве. Він мав хитрі лисячі очі. Я не довіряв йому. Мені він не здався тією людиною, яку б обрав Хариф. У ньому не було честі. Тому я вирішив, попри всі ознаки віри, якими він володів, випробувати його.

— Як це? — слова вирвалися в Алаїс, перш аніж вона встигла їх усвідомити.

— Алаїс! — попередив її батько.

— Нічого, Бертране. Я вдав, ніби не розумію його. Я заломив собі руки, смиренно і принижено перепрошуючи, запевняючи його, що він, мабуть, переплутав мене з кимсь. Тоді він витяг свого меча...

— Саме це переконало тебе, що він не той, за кого себе видає.

— Він загрозливо навис наді мною, але прибігли мої слуги, їх було забагато, тому Сен-Море не залишалося нічого, як піти. — Симеон нахилився, притишивши голос до шепоту. — Як тільки я впевнився, що він поїхав геть, то загорнув обидві Книги в старі лахи і знайшов прихисток в однієї християнської родини, що мешкала неподалік. Я вірив, що ці люди мене не зрадять. Я не міг вирішити, як учинити краще. Я не був більше впевнений у своїх знаннях. Чи був той Сен-Море самозванцем? Або ж справді охоронцем, але з серцем, опоганеним жадобою чи обіцянкою влади й багатства? Невже він зрадник? Якщо Сен-Море був самозванцем, тоді справжній охоронець міг прийти, але не знайшов мене в місті. Якщо ж зрадливцем, то я відчуваю, що мусив дізнатися якомога більше. Але навіть зараз не знаю, чи слушно вчинив.

— Ви вчинили так, як вважали за належне, — промовила Алаїс, не зважаючи на погляд батька, що велів їй мовчати, — ніхто не зробив би більшого.

— Правильно чи ні, але я не виходив з дому близько двох днів. Потім було знайдено скалічене тіло чоловіка в річці Ер. Йому були видлубано очі та утято язик. Ходили чутки, що цей рицар служив у старшого сина Шарля д’Евре, чиї землі лежать недалеко від Шартра.

— То був Філіп де Сен-Море, — додав Пелетьє.

Симеон кивнув.

— У вбивстві звинуватили юдеїв. Відтоді в місті почалися гоніння. Я став якраз зручним цапом-відбувайлом. Усі говорили, що по мене приходили. Були навіть свідки, які стверджували, ніби бачили Сен-Море біля моїх дверей, а інші присягалися, що ми сперечались і навіть побилися. Я зрештою ухвалив рішення. Можливо, Сен-Море був тим, за кого себе видавав. Може, він був чесною людиною, а може, й ні. Це більше не важило. Він загинув — гадаю, через те, що знав про Трилогію лабіринту. Його люта смерть переконала мене, що в цю справу втягнено й інших. Таємницю Грааля було справді зраджено.