Розділ «Лабіринт»

— Тиждень тому, або навіть більше, Алаїс натрапила у річці Од на загиблого юдея. У нього було перерізане горло, а великий палець лівої руки зовсім відтято. Його не пограбували. Я не мав причин так думати, але одразу збагнув, що його переплутали з тобою, — Пелетьє замовк, а потім додав: — Були й інші ознаки. Я втаємничив в усе Алаїс на випадок, коли зі мною щось трапиться і я не зможу повернутися до Каркассони.

«Зараз саме слушний момент сказати батькові, чому я приїхала до нього», — подумала Алаїс.

— Тату, оскільки ви...

Пелетьє підніс руку на знак, щоб вона його не перебивала.

— Чи не помічав ти часом яких-небудь проявів того, що твоє місцезнаходження викрито, Симеоне? Хоча б тими, хто раніше бачив тебе у Шартрі, чи кимось іншим?

Симеон похитав головою.

— Останнім часом ні. Минуло вже понад п’ятнадцять років відтоді, як я приїхав на південь, і, можу тобі зізнатися, увесь цей час в мене не було жодного дня, коли б я не чекав, що мені раптом приставлять холодне лезо ножа до горла. Проте нічого надзвичайного я не помітив.

Алаїс більше не могла мовчати.

— Тату, те, що я хотіла розказати, стосується справи. Я маю розповісти тобі, що трапилося потому, як ти залишив Каркассону. Будь ласка...

Коли Алаїс завершила свою розповідь, обличчя Пелетьє стало багряно-червоним. Алаїс боялася, що він утратить самовладання. Тоді ні Алаїс, ані Симеон не зможуть заспокоїти його.

— Трилогію знайдено, — нарешті промовив Пелетьє. — Щодо цього більше не може бути сумнівів.

— Угамуйся, Бертране, — спокійно відказав Симеон. — Лють тільки затьмарює твої судження.

Алаїс обернулася до вікна, почувши гамір на вулиці. Пелетьє також підвів голову після хвилинного вагання.

— Дзвони знову почали дзвонити, — промовив Бертран. — Я маю повернутися до будинку сюзерена. На мене там чекає віконт Тренкавель, — він знову замовк, — мені слід подумати над тим, що ти мені розповіла, Алаїс, і вирішити, як вчинити. Тепер ми мусимо зосередитися на нашій подорожі додому.

Пелетьє обернувся до свого друга:

— Ти, Симеоне, поїдеш із нами.

Поки Пелетьє говорив, Алаїс помітила, що Симеон відкрив гарно оздоблену різьбленням дерев’яну шкатулку, яка стояла у дальньому кутку кімнати. Алаїс підійшла ближче. Кришка шкатулки була обшита малиновим оксамитом, що був зібраний у глибокі брижі, неначе запона навколо ліжка.

Симеон похитав головою.

— Я не поїду з вами, але вирушу вслід разом зі своїми людьми. Тому заради безпеки ти маєш узяти оце.

Він запустив руку в шкатулку. Прозвучав тихий тріск і раптом унизу скриньки висунулася маленька шухлядка. Коли Симеон випростався, Алаїс побачила, що на його долоні лежить якийсь предмет, загорнений у шмат овечої шкури.