Розділ «Лабіринт»

— Як вам удалося втекти? — спитала Алаїс.

— Мої слуги встигли піти, і я сподівався, вони вже були в безпеці. Я ховався до наступного ранку, а щойно відчинили міську браму, я, поголивши бороду, вислизнув, переодягнений у літню жінку. Разом зі мною пішла Естер.

— Тобто вас не було в місті, коли в новому соборі збудували лабіринт на підлозі? — запитав Пелетьє. Алаїс була здивована тим, що батько посміхався, неначе над власним жартом. — Тож ти його не бачив.

— Що за лабіринт? — вимогливо спитала дівчина.

Симеон прицмокнув, звертаючись тільки до Пелетьє:

— Ні, хоча я чув, що він добре прислужився. Багато людей привабило те коло з мертвого каменя. Вони дивилися, шукали, не тямлячи, що під ногами в них лежить не справжній секрет.

— Що це за лабіринт? — повторила Алаїс.

Утім, чоловіки досі не звертали на неї уваги.

— Я б надав тобі притулок у Каркассоні. Дах над головою, захист. Чому ти не прийшов до мене?

— Віриш, Бертране, я не хотів більше нічого. Але ти забуваєш, наскільки відрізняється північ від толерантних південних земель. Я не міг подорожувати вільно. Не забувай, що в ті часи життя було суворим для юдеїв. За нами постійно стежили, на нас час від часу нападали та грабували, — Симеон зупинився, щоб набрати в легені повітря, — крім того, я б ніколи не пробачив собі, якби привів їх — хай хто вони є — до тебе. Тієї ночі, тікаючи з Шартра, я навіть не думав про те, куди мені йти. Найкращим рішенням було просто зникнути, доки метушня не вгамується. Коли сталася пожежа, то в мене з голови вилетіли всі думки.

— А як ви опинилися в Без’єрі? — запитала Алаїс, знову намірившись приєднатися до розмови. — Це Хариф послав вас туди?

Симеон похитав головою.

— Ні, мені просто поталанило, Алаїс. Спочатку я попрямував до Шампані, де і провів зиму. Наступної весни, щойно розтанули сніги, я подався на південь. Мені пощастило приєднатися до гурту англійських юдеїв, що тікали від гонінь у своїй землі. Вони направлялися у Без’єр. Це місто здавалося найкращим прихистком. Місто зажило слави досить терпимим ставленням — юдеї обіймали високі посади, а також владні пости. Тут поважали наші знання й уміння. Його сусідство з Каркассоною означало, що я буду напохваті, коли знадоблюся Харифові, — Симеон обернувся до Бертрана. — Тільки Господь відає, як важко мені було знати, що ти лише за кілька днів кінної їзди від мене, але обережність та мудрість підказували мені, що все має залишатися так, як є.

Симеон розправив плечі, його живі чорні очиська сяяли.

— Навіть тоді з’являлися вірші й пісеньки, що поширювалися при дворах Півночі. У Шампані трубадури та менестрелі співали про магічний кубок, про життєдайний еліксир. Ці твори були надто близькі до правди, їх не могли нехтувати.

Пелетьє кивнув, він також чув такі пісні.

— Тому, зваживши усе, я вирішив, що безпечніше триматися подалі від тебе. Я б ніколи не пробачив собі, якби привів ворогів до твоїх дверей, мій друже.

Пелетьє важко й довго зітхнув.

— Боюся, Симеоне, що попри наші величезні зусилля, нас зрадили, хоча я й не маю твердих чи достеменних доказів цьому. Є люди, які знають про наш із тобою зв’язок, щодо цього я певен. Але не знаю, чи відомо їм, як щільно ми пов’язані.

— Що змушує тебе так думати?